Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Так, - погодився Гаррі.
– Слава Богу.

– Я чула, ще хтось прибув на подвір’я?
– поцікавилася Джіні.

– Герміона й Кінґслі, - відповів Гаррі.

– Слава Богу, - прошепотіла Джіні. Вони подивилися одне на одного. Гаррі захотів її обійняти, притулити до себе, не переймаючись присутністю місіс Візлі, та не встиг він скоритися цьому пориву, як з кухні почувся гуркіт падіння.

– Кінґслі, я доведу, хто я такий, як побачу сина, а зараз відійди, бо гірше буде!

Гаррі ще не чув, щоб містер Візлі

так кричав. Він увірвався у вітальню, лисина блищала від поту, окуляри на носі перекосилися. Фред забіг за ним, обидва були бліді, проте цілі й неушкоджені.

– Артуре!
– заридала місіс Візлі.
– Ой, слава тобі Господи!

– Як він?

Містер Візлі упав навколішки біля Джорджа. Уперше, відколи Гаррі знав Фреда, той не міг сказати ні слова. Він уп’явся очима в братову рану, наче не міг повірити в побачене.

Ніби відчувши прихід брата-близнюка та батька, Джордж поворухнувся.

– Як ти почуваєшся, Джорджику?
– прошепотіла місіс Візлі.

– Наче святий, - пробурмотів він.

– Що з ним таке?
– перелякано прохрипів Фред.
– Струс мозку?

– Наче святий, - повторив Джордж, розплющуючи очі й дивлячись на брата.
– Бачиш... я тепер просвітлений. Бо маю просвіт,Фред. Зрозумів?

Місіс Візлі заридала з новою силою. Бліде Фредове обличчя розчервонілося.

– Жалюгідно, - пирхнув він.
– Примітивно! Знаючи стільки анекдотів і жартів про вухо, вибрати якийсь просвіт?

– Зате, - усміхнувся Джордж заплаканій матері, - тепер ти, мамо, нас розрізнятимеш.

Він роззирнувся по кімнаті.

– Здоров, Гаррі... ти ж Гаррі, правда?

– Так, це я, - підтвердив Гаррі, підходячи до дивана.

– Принаймні ти прибув сюди цілий, - сказав Джордж.
– А чому біля ліжка хворого не видно Рона й Білла?

– Вони ще не повернулися, - пояснила місіс Візлі. Джорджева усмішка зів’яла. Гаррі подивився на Джіні й жестом попросив її вийти з ним з кімнати. Коли вони проминали кухню, вона тихенько сказала:

– Рон і Тонкс мали б уже повернутися. Їм добиратися було недовго, бо тітка Мюріель мешкає не так далеко звідси.

Гаррі нічого не сказав. Він постійно відганяв від себе страх, з перших хвилин у «Барлозі», проте зараз нестерпний жах його огортав, залазив під шкіру, пульсував у грудях, не давав дихати. Коли вони зійшли з ґанку на темне подвір’я, Джіні взяла його за руку.

Кінґслі крокував туди-сюди, глипаючи в небо щоразу, як розвертався. Гаррі пригадав дядька Вернона, який мільйон років тому так само крокував по кімнаті. Геґрід, Герміона і Люпин стояли пліч-о-пліч, мовчки дивлячись угору. Ніхто й не озирнувся, коли Гаррі та Джіні долучилися до їхньої мовчазної нічної вахти.

Хвилини здавалися роками. Від найменшого подуву вітерцю всі аж підскакували й прислухалися до шелесту куща чи дерева в надії, що з-під нього, відгортаючи листя, вибереться ще хтось із відсутніх

членів Ордену, живий і неушкоджений...

І тут прямісінько над ними з’явилася мітла, що стрімко мчала до землі...

– Це вони!
– заволала Герміона.

Тонкс приземлилася з довгим ковзанням, розкидаючи за собою грудки землі й камінчики.

– Ремусе!
– крикнула Тонкс, падаючи з мітли прямо Люпинові в обійми. Його бліде обличчя закам’яніло; йому, здавалося, відняло мову.

Рон очманіло побрів до Гаррі й Герміони.

– Ти жива, - встиг він пробурмотіти, перш ніж Герміона міцно його обняла.

– Я думала... я думала...

– Я в нормі, - поплескав її по спині Рон.
– Нормально все.

– Рон був просто чудовий, - лагідно сказала Тонкс, послаблюючи свої обійми Люпина.
– Неймовірний. Приголомшив одного смертежера прямо в голову, а ви спробуйте на льоту влучити з мітли в рухому ціль...

– Це правда?
– пильно глянула на Рона Герміона, не випускаючи його з обіймів.

– Завжди цей здивований тон, - трохи роздратовано буркнув Рон, вивільняючись.
– Ми останні повернулись?

– Ні, - відповіла Джіні, - ще й досі чекаємо Білла з Флер та Дикозора з Манаданґусом. Піду скажу мамі з татом, що ти живий...

Вона побігла в дім.

– Чого ви затрималися? Що сталося?
– сердито запитав Люпин у Тонкс.

– Белатриса, - відповіла Тонкс, - прагне вбити мене не менше, ніж Гаррі. І дуже старалася це зробити. Ох, попадеться вона мені, ця Белатриса! Але ми точно поранили Родольфуса... а потім прибули до Ронової тітоньки Мюріель, але не встигли на летиключ, і вона метушилася коло нас, наче квочка...

У Люпина заходили жовна на щоках. Він кивнув головою, але нічого не зміг сказати.

– А з вами що було?
– Тонкс обернулася до Гаррі, Герміони й Кінґслі.

Вони розповіли про свої пригоди, але відсутність Білла, Флер, Дикозора й Манданґуса сковувала їх, мов крига, і цей холодний тягар було дедалі важче іґнорувати.

– Я мушу повернутися на Даунінґ-стріт, у резиденцію прем’єра. Я ще годину тому мав там бути, - сказав нарешті Кінґслі, востаннє глянувши в небо.
– Повідомте, як повернуться.

Люпин кивнув. Помахавши рукою, Кінґслі рушив у темряву до воріт. Гаррі почув легенький ляскіт, коли Кінґслі роз’явився за ворітьми «Барлогу».

Містер і місіс Візлі збігли з ґанку, Джіні за ними. Батьки спершу обняли Рона, а тоді повернулися до Люпина й Тонкс.

– Дякую вам, - сказала місіс Візлі, - за наших синів.

– Не кажи дурниць, Молі, - зніяковіла Тонкс.

– Як там Джордж?
– поцікавився Люпин.

– А що з ним?
– стривожився Рон.

– Йому відірвало...

Проте останні слова місіс Візлі заглушив радісний крик: з темряви спланерував і приземлився у дворі тестрал. З нього зіскочили Білл і Флер, розкошлані од вітру, проте неушкоджені.