Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Ролiнг Дж. К.

– Де вони?
– стурбовано запитав Албус, приглядаючись до розмитих силуетів, повз які їхня сім’я проходила по платформі.

– Знайдемо, - заспокоїла Джіні.

Однак у густій парі важко було розрізнити обличчя. Голоси, відокремлені від їхніх власників, звучали неприродно гучно. Гаррі здалося, що він чує, як Персі ораторським голосом нагадує про правила користування мітлами, і зрадів, що є поважна причина не зупинятися й не вітатися з ним...

– Ал, думаю, це вони, - сказала раптом Джіні.

З імли виникло четверо

людей, що стояли біля останнього вагона. Їхні обличчя вдалося розгледіти аж тоді, як Гаррі, Джіні, Лілі й Албус підійшли до них майже впритул.

– Привіт!
– сказав Албус з величезним полегшенням.

Розі, уже вдягнута в новесеньку гоґвортську мантію, сяйнула до нього усмішкою.

– Нормально припаркувався?
– запитав у Гаррі Рон.
– Мені вдалося. Герміона взагалі не вірила, що я здам на маґлівські водійські права. Думала, що доведеться законфундувати екзаменатора.

– Неправда, - заперечила Герміона, - я в тебе вірила.

– Чесно кажучи, я його таки конфунднув, - прошепотів Рон до Гаррі, коли вони вдвох заносили у вагон Албусову валізу й сову.
– Я тільки забував дивитися в бічне дзеркальце, але ж гляньмо правді у вічі - для чого ж тоді існує всечутливе заклинання?

Тим часом на платформі Лілі і Х’юґо, Розин менший брат, вели жваву дискусію про те, в який гуртожиток їх розподілять, коли вони нарешті опиняться в Гоґвортсі.

– Якщо не потрапите у Ґрифіндор, ми вас позбавимо спадщини, - сказав Рон, - але ми руки не викручуємо.

– Роне!

Лілі й Х’юґо засміялись, а Албус і Розі засмутилися.

– Він пожартував, - пояснили їм Герміона й Джіні, але Рон уже не звертав на це уваги. Перехопивши погляд Гаррі, він ледь помітно кивнув головою на якесь місце кроків за п’ятдесят від них. Пара на мить розвіялась і крізь неї доволі виразно можна було побачити три постаті.

– Бачите, хто там?

Там стояв у чорному, застібнутому під саму шию, пальті Драко Мелфой з дружиною та сином. Він уже трохи полисів, і це лише підкреслювало його гостре підборіддя. Син був дуже на нього схожий, так само, як Албус був схожий на Гаррі. Драко помітив, що Гаррі, Рон, Герміона й Джіні на нього дивляться, скупо їм кивнув і відвернувся.

– Бачиш того малого Скорпіуса?
– ледь чутно сказав Рон.
– Постарайся, Розі, перевершити його у всіх іспитах. Слава Богу, що голова в тебе мамина.

– Роне, заради всіх святих, - суворо дорікнула йому Герміона, хоч сказане їй сподобалось.
– Не настроюй їх одне проти одного, вони тільки починають разом учитися!

– Твоя правда, вибач, - погодився Рон, але, не в змозі стриматися, відразу додав: - Але краще з ним, Розі, не зв’язуйся. Дідусь Візлі ніколи тобі не пробачить, якщо ти вийдеш заміж за чистокровного.

– Гей!

Знову з’явився Джеймс. Він уже звільнився від валізи, сови й візочка, і його аж розпирало від свіжих новин.

– Там Тедді, -

повідомив він, задихаючись, і показав кудись у хмару пари.
– Щойно його бачив! І знаєте, що він робить? Лижеться з Вікторією!– Він глянув на дорослих, явно розчарований відсутністю належної реакції.

– НашТедді! Тедді Люпин!Лижеться з нашою Вікторією! Нашоюкузинкою! Я спитав Тедді, що він таке виробляє...

– Ти їм завадив?
– не повірила Джіні. – ТиповийРон, яблучко від яблуні...

– ...а він сказав, що прийшов її проводжати! А тоді сказав, щоб я йшов геть. Він лижетьсяз нею!
– ще раз повторив Джеймс, наче боявся, що його не дуже добре зрозуміли.

– Ой, гарно було б, якби вони одружилися!
– захоплено прошепотіла Лілі.
– Тедді справдістав би членом нашої родини!

– Та він і так уже чотири рази на тиждень приходить до нас вечеряти, - сказав Гаррі.
– Запросимо його переселитися та й усе.

– Так!
– радісно підтримав Джеймс.
– Я б тоді перейшов до Ала... а Тедді жив би в моїй кімнаті!

– Ні, - рішуче заперечив Гаррі, - ви з Алом поселитеся в одній кімнаті лише тоді, як я вирішу, що наш будинок можна розвалити.

Він зиркнув на старий облуплений годинник, що належав колись Фабіанові Превету.

– Майже одинадцята, пора заходити в вагон.

– Не забудь передати привіт Невілу!
– нагадала Джеймсові Джіні, обіймаючи його.

– Мамо! Я ж не можу передати привіт панові професору!

– Але ж ти знаєшНевіла...

Джеймс закотив очі.

– Поза школою так, а в школі він професор Лонґботом. Не можу ж я прийти на гербалогію і сказати йому: «Привіт!..»

Скрушно похитавши головою, наче дивуючись маминому невігластву, він розрядив енергію, хвицьнувши ногою Албуса.

– До зустрічі, Ал. Стережися тестралів!

– Я думав, вони невидимі? Ти ж сам казав, що вони невидимі!

Але Джеймс лише засміявся, дозволив матері себе поцілувати, поспіхом обійняв батька і заскочив у вагон, що швидко заповнювався учнями. Помахав усім рукою й побіг коридором шукати друзів.

– Тестралів не треба боятися, - заспокоїв Албуса Гаррі.
– Це лагідні створіння, вони зовсім не страшні. Крім того, ви не поїдете в школу на диліжансах, а попливете на човнах.

Джіні поцілувала Албуса на прощання.

– Побачимося на Різдво.

– Бувай, Ал, - сказав Гаррі, обіймаючи сина.
– Не забудь, що Геґрід запросив тебе наступної п’ятниці на чай. Не заводься з Півзом. Ніяких дуелей, поки не навчишся, як це робити. І не слухай Джеймса, якщо він почне тебе під’юджувати.