Ги-ги-и
Шрифт:
Бурґомістр виголосив:
– За здоров’я української психіатрії!
Я й сам пригубив те пійло – ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив води на вино.
Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.
І тут я вловив якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани. За ними подалися й інші. Запах посилювався.
– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного,
– Ну, то підіть розбудіть, – сказав я.
За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.
Штунда з’явився сяючий, потираючи руки.
– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.
– Що нам з ними робити? – забідкався головний лікар. – Вони ж зовсім п’яні.
– Карбід робить свою справу, – тішився Штунда.
– Це вже не жарти, – сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.
Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:
– А подати сюди хористок!
Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.
– Це неподобство, – сказав бурґомістр, – ви не пускаєте людей до кльозету!
Лікарі пробували пояснити, як відшукати туалети, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла. Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.
Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:
– Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар’ятам! Гурра!
Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.
П’яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:
– Це добрий шанс! Тікаймо!
– В піжамах?
– Чому в піжамах? Ходи за мною.
Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.
Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.
– Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.
– Свобода! – вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.
Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар’йований і хворий на голову світ.
1992
Святе сімейство
– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталінові.
– Що?
Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.
Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так – тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.
Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися
– Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!
Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.
Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.
– Я тебе уб’ю, – прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.
Я ґречно вклонився.
Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.
До Кремля мене привезли з в’язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверіньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м’яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п’ятеро братів – Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень – Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах – хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.
Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.
Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.
– Щоб я здохла, коли його не розстріляють! – ляснула себе по животу Мать Революція.
– Але спочатку нехай намалює портрет, – сказав Каганович. – Історія мусить балдіти від своїх героїв.
– Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, – крутнув вуса Ворошилов.
– Особливо, коли це групове зґвалтування, – докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.
– Цікаво… – задумався Каганович. – Коли розстрілюють – це боляче?
– А чому ти не спитав у троцькістів? – поцікавився Ворошилов. – Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…
– О-о-й, Адольф! – простогнала Мать Революція. – Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.