Ги-ги-и
Шрифт:
– Ну, це ви, Мамашо, загнули, – обурився Каганович. – Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами – жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми – повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.
– Да, – перебив його Ворошилов, – Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…
– Климусь! – устряв Каганович. – Екскременти –
– Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стільки цінного научного продукту прахом пустили.
– Ну ти зрівняв! – похитав головою Молотов. – Якби Адольфу треба було зничтожити п’ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.
Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.
– Чудово! Я в захопленні! – нарешті проказала вона. – Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.
– Можна? – потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: – Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!
– Еге ж, Матусю, – усміхнувся до неї Каганович. – Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.
– Червона порнуха колись завоює світ, – сказав Молотов.
– А-ах, – потяглася Мать Революція, – коли нам подадуть солодке?
– За десять хвилин, – повідомив Ворошилов.
Каганович голосно висякався і буркнув:
– Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.
– Цікаво-цікаво, – заплескала в долоні Мама, – я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге – про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?
Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:
– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.
– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.
– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з’їхати з глузду.
– А
– Куди?
– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з’їхати?
Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся і знову зайняв своє місце за столом.
– Ну? – не вгавала Матуся.
– Я там опинився відразу, як з’явився на цей світ.
– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.
– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!
– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона. – Вистачить з тебе й одеколону.
– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.
– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!
– Здається, дорогий Лазарю, – озвалася Мати, – тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.
Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.
– Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, – продовжувала Мать, – але в нього є своя сім’я, і обслуговувати двох жінок…
– Трьох! – вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.
– Трьох?! – підняла голову Мать.
– Еге ж, трьох, – засміявся Молотов.
– Чия ж третя?
– Оно, – кивнув на Малєнкова. – Пупсика.
– Пуп-си-ка?! – вирячила очі Революція. – Пупсик! Це правда?
Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.
– Так ти шо, Клим! – гримнула Революція. – Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Га?
– Пардон, Маман, – підняв вказівного пальця Молотов. – Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.
Мать вдарила кулаком по столу:
– Що за чорт! Коли подадуть солодке?!
– За десять хвилин, – відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.
– Так шо, Лазар? – знову провадила своє Мать. – Доки твоя жінка буде клянчити любов?
– До наступної п’ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…
– Лазік! – урвав його Ворошилов. – Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.