Ги-ги-и
Шрифт:
– А шо ж ми тепер робимо? – здивувався Каганович.
– Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?
– Поняв. А з чого ми його будуємо?
– З обломків соціалізму! – зареготав Молотов.
– Ну, братва! – обурився Ворошилов. – Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!
– Шо-о? – визвірився Молотов. – Я – обломок?!
– Ану припиніть негайно! – накричала Мать. – Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он – прєдставітєль народа… –
– А-а, – махнув рукою Ворошилов. – Хай дивиться, все одно в расход пустим.
По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.
– Всьо, – сказала Мать, – моє терпіння лусноло. Де солодке?
– За десять хвилин! – гукнув з повним ротом Ворошилов.
– Я вже це десятий раз чую!
– І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.
– Шо у вас за порядки дурні? – дивувалася Мать. – Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.
– Родінє нужни герої, но рождаєт піська дураков! – заспівав Каганович.
– Це ти про себе? – спитав його невинним голосом Молотов.
– Гандон штопаний, – відбрикнув Лазар.
– Нормальні порядки, – сказав Молотов. – Ми рішили, що коли в нашій країні все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От і призначили одного члена Політбюро, а іменно товариша Пупсика Малєнкова на пост Генеральної Кукушки. Стоїть йому тільки кукнути – і відразу озиваються куранти, щоб возвістити на весь світ наше радянське врем’я, которе іде всігда впірод. Но діло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирає істеричний сміх і замість кукати, він, падла, починає пукати. Тоїсть по-простому пердіти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб він прокукав, тоїсть пропукав восьму годину. Ми вирішили, що у вашій присутності це виглядатиме непристойно.
– Єрунда, – відмахнулася Революція. – Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.
Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б’ючи себе по боках та мало не гигикаючи.
Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну Революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.
Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.
– Браво! Браво! – похвалила Мать. – Які в мене талановиті діти!
– А ось і солодке! – оголосив радісно
– Це – торт?! – обурилася Мать. – А де різні там розочки, пташечки, листочки?
– А де напис «Смерть космополітам»? – трахнув кулаком Молотов.
Ворошилов нервово облизався, але запізно.
– Ось! Ось де наш крем! – закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.
Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.
– Всьо! – сказала Мать Революція. – Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!
– О-о-о-й! Мамо! Не треба! – верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.
Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія, і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.
– Брись! – форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. – І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.
– И-и-и-и! – розмазував сльози Ворошилов. – Торта мені пожаліли!
– Нічого ти, дурак, не поняв, – похитав головою Молотов. – Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.
Саме в цей момент з’явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.
– Во! Приказ про твій розстріл! – Він тішився неймовірно.
– А Йосип Віссаріонович підписали? – поцікавився я.
– Конешно підписали. Так шо я тебе вб’ю.
– Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.
– Справді? – витріщив баньки Лаврентій. – Чому?
Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.
– Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.
– Які персонажі? Який автор?
– А такий, – мені дуже подобалося його дратувати. – Ви всі – плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам’яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.
– Брєд! Самашедший брєд! – загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. – Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі – це тільки твоя фантазія?
– Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.
– Не зможу… прокинутися… – навіщось повторив він і протер пенсе.
– Е! – озвалася Мать Революція. – Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?
Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а може, й спасінню.