Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

— Скажіть, будь ласка, де можна бачити лікарку Корсакову?

Сестра подивилась на нього і поцікавилась:

— Ви — професор Довгалюк?

— Так. Мене просили сюди приїхати.

— Ми нетерпляче на вас чекаємо. Зараз я попрошу сюди лікарку.

До цієї розмови прислухався один з відвідувачів — юнак, що сидів у кутку. Щойно сестра вийшла, він попрямував до Аркадія Михайловича.

— Я теж на вас чекаю, професоре, — сказав він. Довгалюк здивовано глянув на нього.

— Моє прізвище Маковський, — сказав юнак. — Адріан Маковський.

— Перепрошую, —

відповів Аркадій Михайлович, оглядаючи юнака з голови до ніг. — Але ж ви, як я бачу, цілком здоровий!

— Я? Атож, здоровий. Мене сюди викликали.

— І вас викликали?

— Головний лікар викликав у справі мого паспорта.

Тут пам’ять у мене зовсім прояснилась. Я згадав, що читав у газеті оголошення про загублені документи, і там було оце саме прізвище — Маковський.

— Я загубив паспорт, — тим часом говорив юнак, — чи, може, його в мене вкрали. Позавчора про це було оголошення в газеті, а сьогодні до мене подзвонили, покликали сюди й сказали, щоб я ждав вас. Ви знаєте, де мій паспорт?

Аркадій Михайлович подивився на мене поверх окулярів, потім повернувся до юнака, безпорадно розвів руками й сказав:

— Вперше, голубе мій, чую і про вас і про ваш паспорт. Ось послухаємо тих, хто нас обох сюди викликав.

Повернулася сестра.

— Скидайте, будь ласка, пальто і вдягайте халат, — запропонувала вона професорові. — Підемо до палати. Лікар жде вас коло хворого.

— Зо мною цей товариш, — показав Аркадій Михайлович на мене.

— Товаришеві так само буде халат.

Ми переодяглись, і сестра повела нас на другий поверх. В кінці довгого коридора вона відчинила перед нами двері з номером 32.

У великій кімнаті з голими стінами стояло три ліжка. Два були порожні, на третьому лежав хворий. До нього схилилася русява жінка в халаті.

Тільки ми ввійшли, вона посміхнулась професорові і сказала:

— Добридень, Аркадію Михайловичу. Я не бачила вас десять років, але впізнала відразу. Коли я вчилась у школі, ви викладали нам ботаніку.

Довгалюк не впізнав, мабуть, свою стару ученицю, але дуже привітно потиснув їй руку.

— Дуже приємно. Я до ваших послуг.

Погляд лікарки сковзнув по мені. Вона запропонувала професорові:

— Прошу вас підійти до хворого й глянути на нього. Він непритомний зараз… Чи знаєте ви його?

Схилившись разом з професором над хворим, я пильно вдивлявся в його обличчя. Оскільки бинти дозволяли розгледіти його, то був підліток з блідим кирпатим носом і тонкими, міцно стуленими губами.

— Аркадію Михайловичу, ви бачили його фотографію? — спитав я.

— Бачив… Та хіба по ній упізнаєш?

Ми обидва думали про Тараса Чутя, але ж обоє ми ніколи його не бачили. Фотографію хлопця показували Аркадію Михайловичу в стародніпровському дитбудинку.

— Може, й він, — промовив нарешті професор, але в словах його певності не було. — Попрошу вас, — звернувся він до лікарки, — покажіть мені його уші.

Спритні пальці лікарки обережно відігнули марлю, і з-під неї показалось спершу одне, а потім

і друге вухо. Мене вони нічим не вразили. Але Аркадія Михайловича огляд їх цілком задовольнив.

— Бачите, — прошепотів він, — уші без мочок. А верх лівого наче ледь-ледь зрізаний.

Лікарка, сестра та й я дивились на професора, нічого не розуміючи.

— Це його прикмети, — пояснив нам він, але зрозумів його тільки я. — Про них мені сказали в стародніпровському дитбудинку. Це — він. Він, він, — повторював схвильований професор.

— Ви його знаєте? — спитала сестра.

— Це — Тарас Чуть, — відповів професор, не спускаючи очей з хворого.

— Так він — не Адріан Маковський? — спитала лікарка.

— Ні, Адріан Маковський стоїть у вестибюлі. А це — Тарас Чуть… Але скажіть же про стан його здоров’я і як він потрапив до вас.

— Сідайте, професоре.

Лікарка поставила йому стілець коло ліжка.

— Дуже прошу, товаришко Корсакова, — наполягав Аркадій Михайлович, — що з ним?

— Стан його важкий, але не безнадійний, — відповіла лікарка. — Правда, перші дні ми майже не вірили, що він виживе. Його принесли до нас з розбитою головою і пробитими грудьми. Крім того, у нього зламана рука. Його знайшли коло високого мосту, де проходить залізниця. Мабуть, він упав з того, мосту й розбився. Ми аж тричі робили йому операцію. Та тільки останньої ночі він уперше опритомнів, промовив кілька слів… З усього, що він говорив, я розібрала тільки ваше прізвище, професоре. Його він повторив кілька разів. Я й вирішила подзвонити до вас. Ми ж нічого про нього не знаємо. Думали, що це якийсь Адріан Маковський, бо знайшли у нього паспорт на це ім’я. А вчора прочитали в газеті об’яву про загублений паспорт на ім’я Адріана Маковського та його адресу і викликали власника паспорта сюди.

— Бачив, бачив того власника, — кивнув професор, хоч його справжній Маковський зовсім не цікавив. — Ви мені скажіть, цей хлопчик, — і він показав на хворого, — житиме?

— Я майже певна в цьому.

— Дуже вам вдячний… І майте на увазі: він не викрадав чужих паспортів, а свого не мав. Адже йому лише тринадцять років, хоч і виглядає він як п’ятнадцятилітній…

Через хвилину ми були в кабінеті лікарки. Аркадій Михайлович писав телеграму в Стародніпровськ, а я дзвонив у редакцію, щоб сповістити Черняка про новину. Редакторський телефон був зайнятий, і я набрав номер загального телефону. Трубку зняв Догадов. Він одразу впізнав мій голос.

— Слухай, друже! — закричав я. — Поклич редактора, важлива новина.

— А що саме?

— Скажи, що Тарас Чуть знайшовся.

— Де?

— Клич швидше!

— Живий?

— Живий, живий. Давай Антона Павловича. Черняк прибіг негайно і, судячи по голосу, мало не танцював коло телефону.

— Зараз я приїду до вас машиною, — сказав він. — Як проїхати?.. Ну, ждіть. Подзвони до слідчого, я заїду по нього.

Прокуратура відгукнулась одразу.

— Добре, — сказав Томазян, вислухавши мене. — Ви ще когось сповістили, крім мене?