Глибинний шлях

Трублаїні Микола Петрович

Гості шумно відгукнулись на цей тост. Але одразу після того Антон Павлович наказав наливати вина. І лише ми встигли виконати цей наказ, як обидві стрілки годинника підійшли до дванадцяти. Почувся перший удар опівнічного бою, і господар столу виголосив новий тост:

— За ще видатніші успіхи, за рік, коли починається здійснення геніальної ідеї, за Новий рік!

Голосним “ура” ми підтримали оратора.

— Товариші, — говорив він далі, — сьогодні уряд слухав доповідь академіка Саклатвали і ухвалив з першого січня

розпочати будівництво Глибинного шляху між Сходом і Заходом.

Спалахнула буря вигуків і оплесків, захлопали корки із пляшок з шампанським, задзвеніли келихи.

Тільки двоє людей лишалися непорушні і, тримаючи келихи, дивилися на Антона Павловича, ждучи, що він ще скаже. Це були Самборський і Макаренко. У першого рука дрижала, другий нічим не виявляв свого хвилювання. Я розумів, що обидва інженери хочуть почути, якому з двох варіантів уряд віддав перевагу. Догадов так само стежив за ними. Іноді він допитливо позирав на мене, не розуміючи, мабуть, поведінки інженерів.

Але Черняк запропонував ще тост за начальника будівництва Глибинного шляху. Всі з цікавістю ждали, кого він назве.

— Начальником будівництва уряд призначив академіка Саклатвалу!

На честь академіка спалахнула така овація, якій міг би позаздрити найвидатніший учений.

О першій годині ночі, після музики, поздоровлень та співів, радіо переказало ту саму новину, що про неї сповістив нас Антон Павлович. Отже, задум, що народився в дитячій голові у вигляді фантастичної, химерної ідеї” перетворювався на дійсність.

Безперечно, в цьому була заслуга й нашої “Зорі”, і Черняк пишався з того. Але чи знає про цю постанову один з найдіяльніших членів нашого колективу професор Довгалюк? Скориставшися з першої можливості, я підійшов до редактора і спитав, чи дзвонив він Аркадію Михайловичу.

— Ні. Але він знає. При мені секретар Саклатвали говорив телефоном з членами Ради… Затверджено ж Раду. До її членів призначено і професора Довгалюка… Мене теж…

— Вітаю, Антоне Павловичу!

— Дякую… Між іншим, маю доручення від Саклатвали переговорити з тобою.

Черняк одвів мене вбік. Я був певен, що мова йтиме про діяльність пресбюро.

— Академік гадає, що ти з твоїм характером не зовсім підходиш для такої роботи, як завідувач прес-бюро…

Мене від цих слів кинуло в жар. Правда, завідувати будь-чим я ніколи не любив і не вмів. Але завідувати пресбюро такого будівництва! Про це, безперечно, можна мріяти, бо я був би в курсі надзвичайно цікавих подій. І взагалі заслужити негативну оцінку від Саклатвали було для мене дуже неприємно. Мабуть, на моєму лиці відбилось хвилювання, бо Черняк посміхнувся й заспокоююче сказав:

— Саклатвала дуже цінує тебе і вважає, що тобі треба знайти відповідне застосування. Ти хотів би об’їхати навколо світу і водночас зробити велику послугу будівництву?

— Це інтересно, — байдуже промовив я.

— Ми

посилаємо спеціальну технічну місію за кордон для ознайомлення з тамтешнім тунелебудівництвом та різними технічними новинами. До складу місії входитимуть багато спеціалістів, які щодва-три місяці будуть мінятися. Потрібен відповідальний секретар місії, що пробуде за кордоном не менше року. Йому доведеться дуже багато подорожувати… Саклатвала просив мене спитати, чи згоден ти поїхати таким секретарем?

— Ти міг би відповісти й не питаючи. Що може бути цікавішого, як подорож навколо світу!

Мабуть, очі в мене заблищали, бо Черняк засміявся.

— Отже, — наказав він мені, — подзвони завтра до секретаріату Саклатвали.

Антон Павлович кивнув, збираючись одійти.

— А як проект? — спинив я його. — Чий варіант? Макаренка чи Самборського?

Черняк трохи помовчав.

— Здається, уряд передав усе на розгляд Саклатвали. Офіціально ні той, ні другий варіант не затверджено. Є третій варіант, самого Саклатвали. Та він… віч мало чим відрізняється від варіанта Макаренка.

— Гм… Дивно.

— Я сам дивуюсь. Цей молодик зумів під’їхати до старого і має, видно, на нього великий вплив. Але варіант Макаренка не можна було затверджувати. Проти нього всі, крім Саклатвали та військових. Останні, власне, зайняли позицію нейтралітету.

Гості вимагали редактора, і ми не могли більше розмовляти.

Я повернувся на своє місце схвильований, піднесений. В моєму мізку вже спливала уява про пароплави, літаки, поїзди, автомобілі, що проноситимуть мене по океанах та континентах, про великі міста обох півкуль. О третій годині, в розпалі танків, я вирішив їхати додому, бо танцюю не дуже добре: дами не зацікавлені в такому кавалері.

Догадов, що був уже в високопіднесеному настрої і не дуже міцно тримався на ногах, поїхав мене проводжати.

Незважаючи на пізній час, на вулицях було шумно й людно, світилися різнокольорові ліхтарі, на майданах спалахували фейерверки, ракети полосували небо. Погода змінилася на краще. Похолодало, падав сніжок.

В готелі теж зустрічали Новий рік. Двері ресторану були широко відчинені. Там грала музика, а деякі пари танцювали навіть у вестибюлі.

Як тільки ми опинились у номері, Догадов витяг з кишені пляшку шампанського і зажадав, щоб ми випили за його від’їзд.

— Слухай, — сказав він мені, — Антон Павлович говорив, що ти теж кудись їдеш… Куди саме?

— Мабуть, за кордон.

— Що ти? Здорово… За це треба розкубрити ще одну пляшку… Заздрю тобі. І надовго?

— Встигну скучити.

Ми ще пили, і він пішов від мене десь коло п’ятої. Я нічого не пам’ятав, крім останніх його слів, які він сказав, коли я проводжав його до виходу:

— Знаєш, Олексо, цей Макаренко або щось страшне, або геніальна людина.