Глибинний шлях
Шрифт:
ТАРАС ЧУТЬ
Я прокинувся від стуку в двері. Годинник показував п’ять хвилин на десяту. Я чортихнув несподіваного відвідувача, що розбудив мене. З’являтися в такий ранній час першого січня було просто нахабством. Спершу я хотів удати, що сплю, але в двері сипалися рівномірні, недуже гучні, але й не тихенькі удари. Довелося підвестися й одчинити.
За дверима стояв Макаренко. Молодий чоловік попросив пробачення:
— Ви на мене не гнівайтесь, що я вас так рано збудив, але через годину я залишаю готель.
— А що трапилось?
— Мушу бути в інституті, а завтра виїжджаю в Іркутськ у справах будівництва.
— Прошу, прошу. Пробачте, що неодягнений, але я недавно
“І часу в нього небагато, — подумав я, — ну що, коли не знайду?”
Взагалі надії знайти лист раніш ніж через кілька годин у мене не було. Сказати ж цього я не одважувався. Інженер стояв серед кімнати. Запропонувавши йому стілець, я підійшов до столу і одсунув середню шухляду. Уже кілька разів перед тим я оглядав її, але листа не знаходив. Проте у мене було правило шукати скрізь, перебираючи кожний аркуш, кожну дрібницю. Так вчинив і тепер. В шухляді лежало кілька журналів. Підняв один, другий І з полегшенням зітхнув. Там лежав лист Ліди. Я тут же віддав його Макаренкові.
Він подякував, потиснув руку і, сказавши, що сподівається бачити мене в Іркутську, вибіг з кімнати.
Подивившись ще раз у шухляду і розвівши руками, я хотів знову бухнути в ліжко, але задзвонив телефон. Говорила секретарка академіка Саклатвали. Він викликав мене до себе сьогодні на восьму годину вечора.
Слідом за першим разом телефон задзвонив удруге. На цей раз я впізнав голос Аркадія Михайловича.
— Голубе, ви не спите? Хочете до Тараса поїхати? Нарешті лікарі дозволили відвідати його і поговорити.
— Дуже хочу. Коли ви їдете?
— Зараз. То заїжджати?
— Обов’язково.
— Ви, мабуть, ще в ліжку?
— Майже.
— То хутенько одягайтесь.
Тільки вийшов я з-під душу, як портьє подзвонив мені, що мене вже жде авто.
Вибігши з готелю, я побачив в авто слідчого Томазяна й Аркадія Михайловича.
— А Шелемеха, Черняк? — спитав я, здоровкаючись з ними.
— Шелемеха щойно поїхав до Саклатвали, академік його викликав. А Черняк, мабуть, непробудно спить, бо я не додзвонився.
Авто повільно посувалося людними вулицями, намагаючись вибратися за місто. Томазян сидів за стерном, і мені було видно лише його широку спину та іноді в люстерку, що висить над шофером, з’являлося спокійне хіудорляве обличчя.
Із слідчим я познайомився, коли той викликав мене на допит в справі зникнення Тараса. Відтоді часу минуло багато, але ми досі не зустрічалися. Чув про нього як про людину вперту, хитру, дуже здібну, проте в справі Тараса Чутя йому не поталанило. Пригоди з хлопцем залишалися таємницею. Адріан Маковський, якого Томазян затримав на кілька днів, довів своє алібі. [11] Залишалося ждати, поки Тарас трохи видужає і все розповість сам.
11
Алібі — перебування обвинуваченого в момент, коли вчинено злочин, в іншому місці як доказ непричетності його до злочину.
Коли машина опинилась за містом, Томазян погнав її шаленою швидкістю. До лікарні доїхали за кілька хвилин і зупинились перед ворітьми, яких ніхто не відчиняв, хоча Томазян давав довгі гудки. Та ось із хвіртки вискочив невеличкий чоловік і обурено закричав на нас, що ми, мовляв, порушуємо тишу та спокій в зоні лікарні. Людина мала сонний вигляд і явно на нас досадувала. Бідолаха, певне, зустрічав Новий рік, провів безсонну ніч і тепер, мабуть, дрімав у воротарській будці. Я цілком йому співчував. Але раптом він перестав кричати, винувато посміхнувся і змінив тон. Мабуть, пізнав Томазяна.
Залишивши машину під доглядом сторожа, рушили через двір лікарні. Я був тут удруге, а Аркадій Михайлович і Томазян навідувалися сюди вже кілька разів.
Сьогодні для Тараса Чутя був радісний день. Ранком його одвідали вихователька та директор дитбудинку Із Стародніпровська, і він уперше зміг з ними наговориться, бо раніш, коли його одвідували, хлопчик або не міг говорити, або йому це забороняли.
— Він був певен, що ви до нього приїдете, — сказала лікарка Корсакова, — і жде нетерпляче.
Тарас зустрів нас на ліжку, трохи ніяковіючи і радісно посміхаючись. З усіх боків йому підмостили подушки, на голові ще була пов’язка, але бліде обличчя не мало жодних слідів поранення. Корсакова все ж таки просила нас бути біля хворого не довше години.
— Ну, Тарасе, будемо знайомитись, — сказав слідчий. — Це професор Довгалюк. Цей товариш — журналіст, прізвище його Кайдаш, а моє прізвище Томазян.
— Я знаю Аркадія Михайловича, — відповів Тарас, захоплено дивлячись на професора. — І їхні статті читав, — сказав він про мене.
— Ну, а зо мною знайомство, власне, тільки починається, — в жартівливому тоні зауважив слідчий.
— А я вас уже бачив… пам’ятаю… Ви, мабуть, лікар.
— Трошки не вгадав.
— Молодець Тарас, — сказав професор, звертаючись до хлопчика. — Швидко видужаєш.
Загальна розмова точилася недовго. Скоро ми перейшли на те, що нас усіх найбільше цікавило. Хлопець розповів нам:
— Я добре, дуже добре пам’ятаю, як влаштувався в поїзді. Спочатку дивився у вікно, а потім ліг на полицю і почав читати. На якійсь станції у вагон зайшов високий чоловік. Обличчя його зараз не пам’ятаю. Він мав квиток у наш вагон, але щось там з місцем не виходило, і пасажир попросив дозволу у мого сусіди сісти біля нього. Той дозволив. Через деякий час він почав скаржитися на нудьгу і спитав, що я читаю. Потім ходив до ресторану, залишивши мені свій портфель, а коли повернувся, то витяг з киїгені маленькі шахи, і ми з ним грали. Один раз я виграв у нього, потім він у мене. За шахами той чоловік почав розповідати різні речі про ботаніку, а потім про професора Довгалюка. Я сказав, що знаю цього професора і одержав від нього листа. Тоді він поцікавився, куди я їду, чи маю вже паспорт. Я показав йому мої документи, телеграму з редакції. Він усе допитувався, чому мене викликають. Я сказав, що не знаю, але потім додав, що везу з собою важливі документи. Він попросив, щоб я показав ці документи. Але я боявся, що незнайомець сміятиметься, коли прочитає.
— А що ж то було? — спитав Аркадій Михайлович.
— То були мої розрахунки тунелю, — червоніючи відповів Тарас. — Я переконався, що раніш зробив помилку і що з такою швидкістю поїзди ходити не зможуть. Але тепер я розумію, що взагалі це все необгрунтована фантазія.
Коли Тарас говорив це, то щоки йому зашаріли, немов їх цеглою вимазали.
— Ну, ну, розповідай далі про розмову з тим чоловіком, — попрохав Томазян.
— Ну, він пожартував, що у мене, мабуть, повний чемодан тих паперів. Я відповів, що важливі папери в чемоданах не возять, а зберігають при собі. Після того ми ще грали в шахи, а коли смеркло, мій супутник запропонував піти до вагона-ресторану повечеряти. Я погодився. Ми йшли вагонами проти ходу поїзда. В одному тамбурі були відчинені двері… Тут ми спинилися. Той, що йшов зі мною, виглянув у двері і сказав про чудесний краєвид. Я підійшов і теж виглянув… Ще пам’ятаю, він спитав мене: “Так тебе звуть Тарас Чуть?” Я відповів, що так… “А де ж ти тримаєш свої важливі документи?” спитав він. Я розсміявся і повернувся до нього. І тут мені стало страшно. Він якось дивно дивився на мене і міцно стиснув мені руку. Я хотів вирзатися. Він вимагав у мене папери… І більше нічого не пам’ятаю. Мабуть, тоді я впав з поїзда.