Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен — у свої кольори; бороди — розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже відвоював своє королівство, а Смауга
Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще добрішали. Ніхто більше не стогнав, не бурчав, не нарікав. Гноми пили за його здоров'я, ляскали його по спині і як тільки з ним не носилися, та гобітові те все було байдуже, бо почувався він не дуже бадьоро. Більбо не забув погрозливого вигляду Самітної гори, і думка про дракона не йшла йому з голови, а ще ж доткав жахливий нежить. Три дні він чхав, і кашляв, і не виходив з дому, і навіть опісля його промови на бенкетах зводилися до “Днуже днякую!”
Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли покарано, то як, — головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він сказав сам собі:
— Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх спіткає лиха доля. То так їм і треба!
Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до Самітної гори — так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють підступити, — й став чекати.
Під кінець другого тижня Торін почав думати про похід до гори. Поки тривало в місті радісне піднесення, саме була нагода випросити допомогу. Не можна було відкладати цю справу, аж поки люди охолонуть, розчаруються. Тож ватажок гномів повів мову перед головою та його радниками, заявивши, що незабаром він із товариством мусить вирушити до Самітної гори.
Отоді вперше за весь цей час голова подивувався і навіть трохи злякався, подумавши: може, й справді Торін — нащадок давніх королів? Він і гадки не припускав, що гноми зважаться наблизитися до Смауга; мав їх за ошуканців, яких рано чи пізно з ганьбою виженуть з міста. Голова помилявся. Торін, звичайно, був справжнісіньким онуком колишнього короля гори, й неможливо ніколи передбачити, що вчинить гном, аби помститися чи повернути своє добро.
Але голові зовсім не шкода було відпускати гномів. Утримувати їх було недешево, та й з прибуттям їхнім настало ніби довге свято, всяке діло зупинилося.
“Нехай підуть, потурбують Смауга та й побачать, як він їх привітає!”—
— Авжеж, о Торіне, сину Траїна, сина Трора! — сказав він уголос. — Ви повинні заявити про право на свій спадок. Настала та година, про яку сказано в пророцтві. Ми надамо вам усю допомогу, яку тільки можемо надати, і ми віримо, що ви віддячите нам, коли відвоюєте своє королівство.
Тож одного дня, хоч стояла вже пізня осінь, віяли холодні вітри й додолу сипалося листя, від Озерного міста відпливли три великі човни з веслярами, гномами, паном Злоткінсом і чималими припасами харчів. Водночас кружними стежками погоничі повели коней та поні до того місця, де гноми повинні були висадитися на берег річки Бистрої. Голова і його радники попрощалися з гномами з великих сходів, що збігали від ратуші до води. Люди співали на пристанях і з розчинених вікон. Білі весла вдарили по воді, й мандрівники попливли до північного краю озера. Попереду лежав останній відтинок їхньої довгої подорожі.
Більбо серед них був єдиний, хто почувався глибоко нещасним.
Розділ одинадцятий. НА ПОРОЗІ
За два дні припливли до північного краю Довгого озера й увійшли в річку Бистру.
Всі дивилися на Самітну гору, що здіймалася перед ними, — висока, похмура.
Долаючи дужу течію, просувалися повільно. Третього дня надвечір, пропливши кілька миль угору по річці, висадилися на західному березі. Тут надійшли й коні, нав'ючені харчами та всякою необхідною всячиною, і поні, подаровані гномам для їхнього користування. Мандрівники повантажили, що могли, на тих поні, а решту склали на купу, нап'явши над тим складовиськом намет. Але ніхто з озерян не хотів навіть ту ніч перебути з ними так близько від Самітної гори.
— Ні — поки не стануть правдою слова наших пісень! — заявили люди.
В цьому дикому краї легше вірилося в дракона, аніж у Торіна. Та й стерегти гномівські припаси не було потреби, така пустельна, безживна лежала довкола земля. Тож провідники й покинули гномів: хто швидко відплив униз по річці, хто кінно подався стежками до берегів озера, дарма що вже поночіло.
Перебувши холодну, незатишну ніч, гноми підупали духом. Зрання вирушили знову.
Балін і гобіт їхали позаду, кожен ведучи поруч конячку з важкою поклажею; решта трохи попереду вишукувала забарну дорогу, бо стежок тут не було. Прямували на північний захід, ледь навкоси від річки Бистрої, все наближаючись і наближаючись до великої, висунутої на південь, мандрівникам назустріч, відноги Самітної гори.
Це було стомливе, скрадливе, потайне подорожування. Ніхто не сміявся, не співав, не грав на арфі; тяжка похмурість витіснила гордощі й надії, що зродилися в їхніх серцях від озерянських пісень. Гноми знали, що наближаються до кінця своєї мандрівки й що той кінець може бути жахливий. Земля довкола них робилася дедалі оголеніша й непривітніша, хоч колись, як казав Торін, тут було гарно й зелено.
Трави майже не було, а скоро перестали траплятись і кущі й дерева — тільки обгорілі, потрощені пеньки свідчили, що колись тут був ліс. Гноми підійшли до Драконової пустки. Рік наближався до свого кінця.