Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.)
Шрифт:
Чарівний перстеник — чудова річ для одного, але для чотирнадцятьох небагато з нього користі… Але, як ви, звісно, здогадалися, гобіт вирятував-таки своїх товаришів. Ось як це сталось.
Одного дня, блукаючи та скрізь заглядаючи, Більбо зробив дуже цікаве відкриття: великі ворота були не єдиним входом до печер. Попід найнижчою частиною палацу протікав потік, що вливався в Лісову річку трохи далі на схід, за крутим схилом, де був головний вхід до печери. У тому місці, де ця підземна річечка витікала з надр гори, стояв шлюз. Там кам'яна стеля знижувалася близько до поверхні води й там можна було спускати опускні грати до самого річища, щоб перешкодити будь-кому увійти чи вийти
Вино разом з іншими товарами привозилося здалеку: від їхніх родичів — ельфів з півдня — і з виноградників, що належали людям у неблизьких краях.
Причаївшись за одним із найбільших барил, Більбо роздивився, як користуються лядою. Ховаючись у погребах, підслуховуючи розмови королівських слуг, він дізнався, як вино й інші товари потрапляли — по річках, по суходолу — на Довге озеро. Там нібито досі процвітало місто людей, побудоване на мостах, висунутих далеко в озеро, — щоб мати захист від усяких ворогів і особливо від дракона з Самітної гори. Від Озерного міста повні діжки везли вгору Лісовою річкою. Часто їх просто зв'язували докупи, мов великі плоти, і, штовхаючи жердинами чи веслуючи, переправляли вгору по річці; бувало, їх вантажили на плоскодонні човни.
Порожні діжки ельфи, відкривши ляду, скидали на воду, потім відкривали ворота шлюзу, й порожняк, підстрибуючи на хвилях, плив собі геть, поки течією далеченько внизу його приб'є до такого місця, де річка утворила бухту, — де вже близько східна межа Чорного лісу. Там діжки будуть зібрані й зв'язані докупи, а тоді попливуть далі вниз, повертаючись до міста Озерного, яке стоїть недалеко від того місця, де Лісова річка впадає в Довге озеро.
Більбо все сидів і думав про шлюз, усе гадав: а чи не можна йому з товаришами скористатися ним для втечі? Та ось нарешті замріли зернятка відчайдушного задуму…
В'язням рознесли вечерю. Наглядачі, забравши смолоскипи й залишивши позад себе темряву, потупотіли геть переходами.
І тут Більбо почув: дворецький короля бажає на добраніч головному наглядачеві.
— Та краще зайди до мене, — сказав дворецький. — Покуштуєш нового винця, що тільки-но прибуло. Сьогодні ввечері ще маю марудну роботу: треба очистити льохи від порожнього дерева. Тож вип'ємо спочатку, щоб веселіше пішла робота.
— Дуже добре, — засміявся головний наглядач. — Покуштую разом з тобою, щоб переконатися, чи годиться воно для королівського столу. Увечері бенкет — тож хіба можна послати нагору якусь мізерію?
Коли Більбо почув це, його серденько стрепенулося. Це ж йому знов таланило — зразу випадала нагода спробувати здійснити свій відчайдушний план! І він подався за обома ельфами, що, увійшовши в невеликий льох, посідали за стіл, на якому стояли два великі кухлі. Скоро дворецький із головним наглядачем уже пили й весело сміялися. Гобітові надзвичайно щастило! Приспати ельфа може тільки міцне вино; ну, а це вино було чи не найміцніше з усіх винозборів неозорих виноградників Дорвініону. Призначалося воно не для воїнів чи слуг, а тільки для королівських бенкетів, і годилося його пити з келихів, а не з великих кухлів дворецького.
Дуже скоро головний наглядач закуняв, а
Спершу відімкнув Балінові двері й, коли гном вийшов, знов обережно їх замкнув.
Можете собі уявити, як здивувався Балін; а проте, попри свою невимовну радість (вийшов із кам'яного мішка!), він усе-таки волів стати й розпитати, що та як збирається робити гобіт.
— Ніколи! — відказав Більбо. — Просто йди за мною. Нам треба всім триматися вкупі, ні в якому разі не розгубити один одного. Ми або втечемо усі разом, або не втече жоден. Це наша остання нагода. Якщо це розкриється, то бозна-куди запроторить вас король, ще й кайдани, чого доброго, накладе на руки й на ноги.
Тож не сперечайся, будь ласка! Отак він ходив від дверей до дверей, аж поки його почет зріс до дванадцяти осіб, і всі такі незграбні й забарні поночі, після довгого сидіння в тісних печерках. Гобітове серденько тріпотіло щоразу, коли хтось із гномів налітав на товариша, чи бурчав, чи шепотів у пітьмі.
— А хай йому, цьому гном'ячому гармидеру! — казав він собі подумки.
Але все йшло добре, й вони не наскочили на жодного з наглядачів. І справді, того вечора в лісі й нагорі в залах святкували велике осіннє свято. Бенкетували чи не всі підданці короля ельфів.
Нарешті, після довгого блукання поночі, прийшли до Торінової темниці, яка була глибоко-глибоко в скелі й, на щастя, недалеко від льохів.
— Ну, слово честі! — мовив Торін, коли Більбо прошепотів, що можна вийти і приєднатися до друзів. — Гандальф, як завжди, казав правду! Чудовий буває з тебе злодій, коли настає слушна хвилина. Я певен, віднині ми навіки до твоїх послуг, що б не трапилося. Але що далі?
Більбо зрозумів, що настав час якось пояснити свій задум, але він не був певен, чи сподобається таке гномам. Його побоювання цілком справдилися — гномам його задум не сподобавсь аніскілечки, й вони, байдуже про небезпеку, голосно розбурчались.
— Нас поб'є, потовче, а там ще й потопимося, це вже напевне! — загомоніли вони. — Ми гадали, ти придумав щось розумне, коли вже заволодів ключами. Це божевільний план!
— Ну то й гаразд! — вельми похмуро й трохи роздратовано відказав Більбо. — Ходіть усі назад до своїх любих печерок — я вас знов позамикаю, та й сидіть собі там у затишку, придумуйте кращий план. Але навряд чи ще коли-небудь я заволодію ключами, навіть якщо дуже того захочу.
Ні, вертатися в темницю гноми не хотіли, то й угамувалися. Звичайно, вони мусили зрештою вчинити так, як пропонував Більбо, адже розуміли, що шкода й пробувати пройти в горішні зали чи пробитися у ворота, які зачинялися чарами. Та й безглуздо сперечатися в переходах, щоб їх знову переловили. Тож вони й пішли, скрадаючись, за гобітом до найглибших льохів. Проминули й двері, в які видно було головного наглядача та дворецького, що досі щасливо хропіли з усмішками на обличчях. Вино Дорвініону приносить глибокий сон і приємні сновидіння. Вранці на обличчі в головного наглядача буде зовсім інший вираз, дарма що Більбо, перш ніж вести гномів далі, тихенько зайшов у погрібець і від доброго серця знову почепив в'язку ключів йому на пояс.