Година бика
Шрифт:
Фай Родіс непоміченою відступила до спальні.
— Поспішайте, Таель!
Інженер ступив крок до залишеного відкритим входу її озирнувся. Вся його відданість і любовне поклоніння перед Родіс відбилися на обличчі з силою передсмертного прощання.
Родіс обняла Таеля, поцілувавши його з такою силою почуття, що в очах у того потьмяніло. На мить Таелеві пригадалися фільми про Землю, про холоднувате й ніжне кохання землян, яке дивно поєднувалося з шаленою пристрастю…
Він уже біг крутими сходами у непроникний морок підземелля, а Родіс, підскочивши, нагнула карниз і засунула отвір у стіні.
Столиця засинала рано, і в цей час у кварталі “джи” панувала
Він підхопився, миттю скинув сон: Родіс! Що сталося?
Розбудивши Сю-Те, він побіг до себе, увімкнув дев’ятиніжку й побачив темну кімнату Родіс. За кілька секунд видіння розчинилось і з’явився Таель…
Жах і захват охопили Сю-Те у божевільній мандрівці на СДФ темними вулицями міста Центру Мудрості. На куполі дев’ятиніжки було місце лише для однієї людини. Вір Норін узяв дівчину на руки. Фантастична координація і почуття рівноваги землянина утримували його на маленькій машині, що мчала з максимальною швидкістю. На роздоріжжі, за містом, астронавігатор зупинився. За порадою Таеля він повільно об’їхав велике коло, оббризкавши ґрунт особливою рідиною, колись принесеною Таелем. Цей прихований від володарів винахід мав властивість надовго паралізувати нюхові нерви. Тепер не страшні собаки, якщо їх пустять слідом. Лишалось не більше двох кілометрів шляху до посадочного майданчика дискоїда.
Тим часом Родіс вийшла із спальні, і вороги помітили її крізь нещільну завісу. Вони заметушилися, показуючи на неї і роблячи знаки тим, хто стояв позаду. Родіс посилила поле, сіра стіна приховала рухливі постаті, а прохід поринув у пітьму. Невидима для ворогів, Родіс викликала верхнім променем свій корабель. Там, біля щитка, на якому зосталося лише два зелених вогники землян і третій — Таеля, сиділа Мента Кор. Вона миттю розбудила Гріф Ріфта. Він з’явився за кілька секунд. Загальний сигнал тривоги пролунав по зорельоту. Весь екіпаж кинувся готувати дисколіт — останній з трьох, узятих із Землі. Ріфт, у тривозі схиляючись над пультом, просив Фай Родіс не вичікувати більше, тікати у підземелля.
— Дев’ятиніжка впорається без вас. Я давно боявся чогось подібного і ме переставав дивуватися вашій грі з Чойо Чагасом.
— Це не він. Чим нікчемніші власть імущі, тим вони небезпечніші. Я прилечу не гаючись. Ясне небо, невже ви нарешті будете на кораблі, а не в пеклі Торманса?
— Тут бізліч людей, нічим не гірших від нас. Вони приречені від народження до смерті лишатися тут — нестерпна думка. Я дуже тривожуся за Віра.
— Та ось він, Вір! Сидить під деревами біля посадочного майданчика. Негайно тікайте!
— Йду, не переривайте зв’язок, спостерігайте за кімнатою. Хочеться знати, скільки витримає моя вірна дев’ятиніжка. І ми попрощаємося з нею вже з “Темного Полум’я”.
Родіс узяла зі столика котушку ще не переданих на зореліт записів і, пославши Гріф Ріфту повітряний поцілунок, рушила до спальні.
Почувся такий оглушливий скрегіт, що Родіс на мить завмерла. З мороку захисного поля, неначе морда потвори, розпеченим клином висунувся невідомий механізм. Розпоровши захисну стіну, він свистячим променем вдарив у двері спальні, відкинувши Родіс до вікна, біля якого стояла дев’ятиніжка.
Гріф Ріфт нестямно вчепився
— Родіс! Родіс! — намагався він перекричати свист і виск променя, за яким до кімнати влізала дивна споруда, яку підштовхували ззаду чорні постаті карателів Ген Ші. — Кохана, небо моє, скажіть, що зробити?
Фай Родіс стала на коліна перед СДФ, наблизивши голову до другого звукоприймача.
— Пізно, Гріф! Я загинула. Гріф, мій командире, я запевняю вас, благаю, наказую: не помщайтеся за мене! Не творіть насилля. Не можна замість світлої мрії про Землю посіяти ненависть і жах серед народу Торманса. Не допомагайте тим, хто прийшов убити, під іменем бога, який карає без розбору правого й винуватого, — найгірший винахід людини. Не робіть марними наші жертви! Відлітайте! Додому! Чуєте, Ріфт? Кораблю — зліт!
Родіс не встигла втішити себе пам’яттю про рідну Землю. Вона пам’ятала про хвацьких хірургів Торманса, любителів оживлення, і знала, що їй не можна вмерти звичайним шляхом. Вона повернула рукоятки СДФ на вибух з відтяжкою на хвилину, могутнім зусиллям волі зупинила своє серце і впала на дев’ятиніжку.
Карателі, що вдерлися з переможним ревінням, зупинилися перед тілом володарки землян — на хвилину життя, яке їм залишилося…
У командира Зорельота Прямого Променя вперше за довге життя вирвався вигук гніву і болю. Зелений вогник Фай Родіс на пульті згас. Зате там, де стояв її СДФ, у чорне небо здійнявся стовп сліпучого блакитного вогню, який підняв попіл спаленого тіла Фай Родіс у верхні шари атмосфери, де екваторіальний повітряний потік понесе його, оперізуючи планету.
ЕПІЛОГ
Давно скінчилася “зірочка” пам’ятної машини — фільму про експедицію на Торманс, а учні сиділи, закам’янівши від вражень. Вчитель не тривожився за міцну психіку дівчат і юнаків Ери Рук, які Зустрілися, і дав їм пережити побачене. Першими отямилися Кімі й Пуна, завжди найспритніші.
— Я зістарилася на тисячу років! — вигукнула Пуна. — Який страшний світ! І в ньому живуть наші земні люди. Я почуваю себе отруєною, і надовго. Можливо, мені не можна дивитись інферно?
— Не зістарилась, а порозумнішала, — посміхнувся їй учитель. — Розумнішати завжди нелегко. Тепер ви стаєте дорослішими, якщо усвідомили, що пізнання, яким вона їх подає зовсім не для того, щоб набити ваші голови простою сумою законів і фактів. Це коридор необхідності, через який треба пройти кожному, щоб випрямити свої інстинкти, навчитися почуттів суспільної свідомості й передусім обережності в діях і делікатності у поводженні з людьми. Коридор дуже вузький і незручний для проходу.
— Тепер я все розумію, — погодилась Пуна, — і навіть охоронні системи, які здавалися непотрібними. Це абсолютно необхідно! Чим складніша структура суспільства, тим швидше воно може зірватися в інферно. І ще, — заквапилася дівчина, — все: думки, вчинки і мрії — мусить зменшувати страждання і збільш шувати свободу решті людей.
— Так, ти маєш слушність! — хвилюючись, сказав Кімі. — У мене інше, дуже дивне враження. Земля стала в тисячу разів любішою і прекраснішою. Я зараз зрозумів, який затишний наш дім у нескінченності світу й чого варто було його Утворити. Але все це ніби тонка завіса, що приховує позад себе безодню пітьми і в минулому людства, і в долі планет. Я буду істориком, як вона, і працюватиму в Академії Горя й Радості.
— “Вона” — це Фай Родіс, — звичайно? — запитав учитель.
— Так! — гордо відповів Кімі. — І ви пересвідчитесь, що я не помиливсь у виборі.