Голодна весна

Кирій Іван Іванович

Ми з матір'ю мовчки переглянулись і зрозуміли: недарма бригадир викликав батька на перекур, є в нього Ще якийсь секрет для батька. Але який, добрий чи поганий, ми, звичайно, не знали і не догадувались.

Стали з нетерпінням чекати повернення батька.

Не було його довгенько. Мати брязкала біля печі посудом, гріла в печі воду, щоб нам помити руки й ноги після оранки, а я сидів на полу, не зводячи погляду з дверей. Мене розбирала цікавість – навіщо ж викликав батька надвір Петро Басанський? Не тільки ж для того, щоб покурити?

Зиркнув кілька разів на

Тараса Григоровича під рушником, але й він напевне нічого не знав, тільки дивився на мене.

Та ось нарешті під вікном від вулиці загупали кінські копита, що означало – бригадир поїхав^ і в хату через хвилину-другу зайшов батько, пропахлий тютюновим димом. Отже, вони таки справді курили з дядьком Петром.

– Що він тобі ще там челеченив, базікало нещасний? – зустріла його запитанням мати. Базікалом за звичку багато балакати звали Петра Басанського по-вуличному.

Батько мляво махнув рукою:

– Та-а, не знаєш Петра. Молов там усяке. І не сказав про що.

«Значить, неприємне щось, – зробив я висновок. – Але таке, що батько не хоче при мені говорити».

Я трішки образився на нього, адже, здається, батько ні з чим не крився від мене.

Ми помовчали трохи, послухали цвіркуна під піччю.

Тоді мати знову до батька:

– Може, справді сходити тобі в колгосп до голови? Поговорити з ним, хай побачить тебе, переконається, який ти ще слабий до роботи.

На змарнілому батьковому обличчі майнула гірка усмішка:

– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.

Мати забідкалась.

– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.

– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.

Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.

Розділ тринадцятий. ГОРОБ'ЯЧІ ЯЄЧКА

Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!

Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.

Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:

– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.

І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.

Вона

звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.

Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.

Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.

– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.

Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.

– А я щось знаю! – похвалилася.

– Кажи! – став я перед нею.

– Угадай!

Починаю вгадувати.

– Знаєш, де взяти хліба?

– Ні!

– Муки?

– Ні!

– Крупів?

– Ні!

– Картоплі?

– Ні!

– Макухи?

– Ні!

– Тоді не мороч мені голови! – кажу я невдоволено й хочу обминути Гальку, щоб іти додому.

Але Галька заступає мені дорогу й просить:

– Повгадуй ще! Хіба тобі важко?

– Я ж не циганка, – починаю сердитись, бо завжди ця Галька щось вигадує.

Вона нарешті поступається:

– Гаразд, пожалію вже тебе… – И розповідає мені таке: поки я був у школі, її завело на опустіле обійстя Стовбунів (розкуркуленої на нашій вулиці сім'ї) подивитись, чи не червоніють у них за клунею ранні шовковиці, щоб не прозівати. Шовковиці ще тільки почали з'являтися, проте їй упало в очі друге: солом'яна покрівля клуні кишіла горобцями. Вони зграями залітали у дверний пройом (двері давно хтось зняв) і хутко зникали в гніздах, викублених ними в покрівлі.

– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?

Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:

– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.

– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!

Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.