Голодна весна
Шрифт:
– Можна й на місяць, – цілком серйозно згодилась Галька. – Думаєш, погано було б? Тільки Бог не хоче так зробити, – зітхнула.
– Чому ж? – цікавлюсь я. Мене дивує ця її розмова, адже вона не була набожною.
– Бо ми грішники великі, – відказує.
Я сміюся:
– Та ніякого ж Бога немає!
Галька супить брови:
– Багато ти знаєш! Бог є!
– То чим же ми завинили перед ним? – питаю.
– Усім, – каже Галька. – Забули про нього… Не молимось… Церкву он у нас закрили… Навіть за померлих дзвонити
Я догадуюсь – побула десь Галька між бабами, наслухалася їхніх балачок.
– Гаразд, – кажу. – Давай пожуємо трохи бурякового насіння. – І насипаю їй у жменю, беру собі.
Жуємо. Потім Галька призналась мені, що чула вона ці розмови про Бога від бабів, котрі приходили на сороковини її матері. Отже – я вгадав правильно.
– І ще, знаєш, що говорили баби? – зашепотіла раптом Галька, поглянувши на хатні двері. – Про Сталіна… Що це він довів до такого… До голоду… Він найбільший грішник… І ще якось казали… – Галька задумується, пригадує… – Як же воно? Ага! – нарешті згадала: – Анцихрист, боговідступник. – І знову очі на хатні двері.
Таке про товариша Сталіна я почув уперше. І від Гальки, і взагалі. І стривожився, почувши. Хіба можна? Та ще «анцихрист». Ні, ні!
Мене аж холодним потом обдало. Я не знав, не розумів – чого? – але відчував, що говорити отак про товариша Сталіна не можна. Ні бабам, ні нам з Галькою. Усім, усім у селі!
Запитав Гальку:
– Ти нікому про це не розказувала?
– Ні! – сполошилась Галька. – Тобі першому. А що?
– І нікому більше не говори! – наказав їй. – Чуєш? Нікому!
– Чую, гаразд, – закивала Галька на знак згоди головою. – Не скажу. – А в очах – дівчача цікавість: – А чому?
Ех, Галька, Галька! Наївний друг мого дитинства! Вона, мабуть, справді не розуміла отого свого: «Чому?»
– А тому, що за це в тюрму посадять! – тихо пояснив їй.
– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Галька, і очі її розширились від переляку. – А баби ж іще його якось називали, забула. І їх теж можуть посадити в тюрму?
– І їх, – продовжував я лякати Гальку.
Вона поклялася мені, що нікому про це не скаже ні слова, і Парасці накаже, щоб мовчала.
А через день після цієї нашої розмови з Галькою я говорив з товаришем Сталіним.
Усно. Подумки. Відверто.
Рука у мене майже не боліла, я пішов до школи, а в школі звістка за звісткою, одна від одної гіркіша.
Перша сумна звістка була така: померла наша однокласниця Галочка Козак. Ота худенька, тоненька, з двома кісками-хвостиками, що впала біля дошки від недоїдання, розв'язуючи задачу. Померла вночі, уві сні. Заснула й не прокинулась. Дівчатка плакали, а ми, хлопці, сиділи за партами мовчазні й суворі – мов витесані з каменю.
Мовчазним та суворим був і наш Павло Іванович. Вів перший урок тихо, сидячи за столом, а не як завжди, проходжуючись біля дошки або між двома рядами парт, за якими сиділи ми.
А
– Діти, – вимовив тихо, немов у нього боліло в горлі. – Від сьогодні ви не будете одержувати хліба з чаєм. У колгоспі немає більше ні муки, ні цукру. Вийшли геть усі запаси.
В класі після цієї його звістки немов здійнявся вітер. То з наших грудей вирвалось тяжке, болісне зітхання.
– Я розумію вас, – поспівчував нам Павло Іванович, – але… замість хліба ви одержуватимете макуху. І ви, і ми, вчителі. И батькам вашим у полі макуху на громадське харчування дають.
Ми знову зітхнули всім класом: макуха – не хліб. Та що зробиш…
Далі Павло Іванович став пояснювати нам нові задачі, а я, зустрівши суворий погляд товариша Сталіна на портреті, завів із ним свою таємну розмову.
«Як же так, товаришу Сталін? – звернувся до нього подумки. – Немає в колгоспі муки на хліб, будуть годувати нас макухою. А як і макухи не стане, тоді чим? Он однокласниця наша вмерла, чули? Хоч по крихті хліба їла, і то не витримала. А від макухи ми всі перемремо. Хіба вам не жаль нас, товаришу Сталін?»
Я пильно дивився на товариша Сталіна, не зводив з нього очей і питав, питав, ставив йому запитання за запитанням.
А він ніяк не реагував на них. Мовчав. Теж не зводив з мене свого суворого погляду й мовчав. Немов показував цим: що, мовляв, з тобою говорити, хлопче, малий ти ще до таких розмов.
«Ех ви, товаришу Сталін!» – дорікнув я йому й перевів погляд з портрета на Павла Івановича.
Саме в цей час у коридорі пролунав дзвінок на перерву. Ми повагом звелися з своїх місць і не поспішаючи пішли вперше одержувати замість хліба макуху.
Кожного вечора і батько й мати приходили з роботи втомлені-перевтомлені, ледве переступали хатній поріг.
– Хух! – видихала із себе мати й важко сідала на лаві навпроти печі. – Віддишуся трохи.
Батько сідав на полу мовчки і аж потім зітхав. Шумно, на повні груди, немов виринувши з води. Він ще дужче схуд за ці дні, ще дужче почорнів від схудлості, а в сірих очах пригасли іскринки завзятості, які були в них раніше.
Потім мати й батько, немов змовившись, питали мене водночас, як я тут дома, чи все у мене гаразд.
Так було й того вечора. Тільки на цей раз вони запитали, як у мене з рукою.
– Не болить уже, – відказав я і запитав у них: – д ви скоро досієте свої буряки?
Мені хотілося, щоб вони вже досіяли чи нехай би пішов дощ, аби батько відпочив, бо замучить його та сівба.
– Та днів за два-три управимося, – кволо відказав батько. – Коні підводять. Уже б посіяли, якби вони не падали на ріллі, міняємо три рази на день. Не сівба, а мука.
– У нас теж невесело в школі, – похвалився я.