Голодна весна
Шрифт:
– Хоч упорали, на завтра не залишили? – запитав дядько Денис, приймаючи від мене коней. – Покласти б їм щось на ніч, але ж де взять. І пастись ще гаразд немає на чому. Пропадуть коники на цій клятій роботі, уже ж половини немає. Ехе-хе, – пошкріб рукою потилицю. – Мруть люди, дохнуть коні…
Мені стало не по собі від цих дядькових слів: «Мруть люди, дохнуть коні…» І пригадалося оте давнє: «Що буде далі?», і, мов снігом, сипнуло поза шкірою.
Щоб якось заспокоїти дядька, я сказав йому, що ми підгодовували коней кульовою соломою з повітки.
Дядько
– О, я знаю, Іван Васильович не обідить коненят, любить їх. Як він там, одужує потроху?
– Одужує, – відказав я.
– От і добре. Передай за коней спасибі. Може, й завтра якась добра душа чимось підгодує, а там скоро на пашу, дивись, і виживуть. – Й повів коней у стайню, на відпочинок.
Той, хто не знає, що таке бути погоничем на оранці – чи то городів, чи в полі, тому скажу – нелегка це робота. Перш за все – ти цілісінький день на ногах, які до вечора у тебе не просто болять, а гудуть від утоми, бо за день ти пройдеш не один кілометр і весь час у напрузі, щоб не відстати від коней. Друге. Ти цілісінький день однією рукою поганяєш коней батогом, а другою, тримаючись за повід, керуєш ними на поворотах, виводиш з борозни й заводиш у нову борозну, і так напоганяєшся та накрутишся до вечора, що і руки в тебе болять не менше від ніг.
А ти ж до того ще й голодний-голодний.
– Отож повертався я того вечора з бригади додому до знемоги втомлений, не відчуваючи ні рук ні ніг. Та ще й живота до спини притягло, під ложечкою аж пекло від голоду. Я весь аж тремтів, немов перемерз на холоді.
Тільки доплентався до своєї хати, як до неї під'їжджає з вигона на своїй худющій коболі наш бригадир Петро Басанський. Біля хвіртки ми опинилися разом.
– Бачу, впорали город? – чую над собою дядьків голос.
– Упорали, – кажу нехотя, бо й говорити мені важко.
– І слава Богу, – знову гуде наді мною дядько Петро. – А батько дома?
– Дома, – киваю головою. – Де ж йому бути?
Дядько Петро незворушно сидить на заїждженій ним же кобилі, теж худющий, як і вона, зарослий чорною бородою, сам чорний від засмаги й вітряної куряви, тільки очі блищать.
– Ну, міг піти кудись, – дивиться на свої виношені, зашкарублі на сонці чоботи з поруділими халявами.
Мене це починає дратувати. Що йому треба від мого батька, цьому дядькові? Чого він до нас приїхав?
– Батько нікуди не ходить, нездужає, – відказую настовбурчено.
На дядька Петра моє роздратування ніскілечки не впливає, він на нього не звертає уваги, повагом злазить з кобили, крекчучи, прив'язує її поводом до кілка з тину й каже:
– От і добре, що твій батько дома, мені з ним поговорити треба. – Й першим заходить у незачинену хвіртку.
Я йду за ним. Незважаючи на теплі дні, дядько Петро в старому-престарому піджаку з домотканого сукна, правда, на розпашку, і в такій же древній шапці з ягнячого смушку, геть облізлого від негоди. І штани в дядька старі, полотняні, на колінах полатані. В правій руці коротенький
У хату заходимо разом. Батько сидить на полу, обіпершись об нього обома руками, а мати порається біля печі при світлі каганчика на прикоминку. По кутках хати – чорна волохата темінь.
Дядько Петро вітається, проходить до столу й статечно сідає біля нього на лаві немов господар. Шапку й батіжок поклав біля себе.
Я сідаю поруч батька на полу й чекаю, що ж має сказати батькові бригадир, яка в нього повинна відбутися з ним розмова.
Мабуть, чекали цього й батько з матір'ю, бо деякий час у хаті тривала мовчанка.
Нарешті дядько Петро заворушився на лаві, прокашляйся, немов у нього задерло після перцю в горлі, й звернувся до батька хриплим, ніби надтріснутим голосом:
– Так що маю до тебе, Іване Васильовичу, порученіє од самого председателя правління, товариша Муляренка. (Головою колгоспу тоді був у нас не наш, сільський чоловік, а присланий з району, недавній начальник міліції). Він велів тобі поскоріше видужувать і приступать до роботи;
Я скоріше відчув, ніж почув, як батько ледь-ледь посміхнувся і, похитавши усім тілом на крайній дошці полу, запитав у дядька Петра:
– А він не сказав, яким способом мені швидше видужати, щоб піти на роботу?
Бригадир засовався на лаві, немов сидів на їжакових колючках, і, не поспішаючи, цілком серйозно відказав:
– Я по-понімаю тебе, Іван Васильович… Тільки н-на е-ету тему… н-не било у нас разговору…
– А ти б спитав, перш ніж іти до мене з таким дорученням, – батько йому.
В розмову втрутилася мати:
– Хай би допомогу якусь дав, з харчів щось виписав, щоб здоровля підправити, а не голодному до роботи приступати. Доробився он у тюрмі, що ледве ноги приволік.
Дядько Петро повернувся до неї.
– Не вмєшувайся, Тетяно, в наш мужской разговор, А ти, Іван Васильович, – до батька, – поймі меня правильно, я ісполняю те,.що мне сказано. Можеть, пойді к нему сам і поговори. Об'яснись. Сам знаєш, з начальством об'ясняться надо, воно ето любить.
– Та-а знаю, – згодився з ним батько. – Перекажи голові, що хворію я поки що, як тільки вичуняю – обов'язково на роботу вийду. Ти мене знаєш, я не ледар, – наголосив на останньому слові.
Бригадир знову заворушився на лаві, потягнувся рукою до шапки, взяв батіг.
– Та знаю, знаю, – важко встав із лави. – Мужик ти трудящий. – Повагом рушив до порога. Але посеред хати зупинився. – Я всьо, канєшно, передам председателю. Про наш розговор. Но ти тоже в свою очередь побеседуй з ним…
Батько пообіцяв:
– Кажу ж, при нагоді побалакаю.
Дядько Петро потупцював посеред хати, мов гусак, подивився на мене, на матір і нарешті рушив до дверей. І, уже взявшись за завертку, кивнув головою батькові:
– Ходьом,Іван Васильович, покуримо.
Батько мовчки зсунувся з полу, кволо пішов до дверей, і вони удвох вийшли з хати.