Голова Дракона
Шрифт:
Гущавина, сплетіння чагарів, крізь які важко було пробиратися, через силу долаючи кожен крок, лежали внизу, ми ж ширяли над ними, ніби на крилах.
Відстань, яку раніше проходили за день, тепер долали за кілька годин.
— Так, чого доброго, — радів Заєць, — гойднемося і, перелетівши на протилежний бік Носі Мазави, шубовснемося в океан.
— Не кажи «гоп», поки не перескочив! — порадив я.
Одного разу під час чергового перельоту з дерева на дерево я помітив, як у густоліссі майнуло щось червонаве. Мавпа не мавпа: тіло без шерсті, оголене.
Що б то могло бути? І всенький день, аж до Вечора, поки ми й просувалися, а потім відпочивали, на думці стояло побачене, і я ніби відчував
Усе з'сувалося через кілька днів.
Ми послали Альфреда по воду. Спустившись із дерева, він наблизився до невеличкої ковбані. Раптом, чуємо, не своїм голосом заволав:
— Ди… ди… ди-дикун! Рятуйте!!!
І, миттю піднявшись по ліані туди, де ми отаборилися, й не попадаючи від хвилювання зуб на зуб, розповів:
— Я побачив сліди чиїхось ніг ще коли йшов по воду, проте не надав тому значення. Подумав чогось, що то наслідив да Гама. Але ж ти, Васько, та й ніхто з нас, до ковбані не підходив. А вже вертаючись назад, зустрівся з незнайомцем. Він, довгочубий, із цеглистим відтінком шкіри, мабуть, за мною стежив. Підходячи до кущів, я від несподіванки ніби скам'янів: на мене спокійно й невідпорно дивилися чиїсь суворі й пронизливі очі. І я, закричавши, побіг.
— Не знаю, що й сказати… — мовив Кім Михайлович. І, звертаючись до Зайця, перепитав: — Ти не помиляєшся, хлопче? Спокійно все зваж. Може, тобі просто привиділося.
— Ні, Кіме Михайловичу, — впевнено заперечив Альфред. — Я бачив його, того незнайомця, як ось зараз вас.
— А ви не вірили, що за нами хтось стежить! — не втерпів я.
— Таки хтось стежить, — згодився Кім Михайлович.
Про те, що нас стривожило, я розповів Лоті. Як міг, так і пояснив: то словами (запас французьких слів у мене, звичайно, мізерний), то жестами.
— О?! — здивувалась вона. — Монстре? [31] — запитала, показуючи на кущі.
І пообіцяла — я її трохи навчив говорити по-нашому:
— Маева, [32] шарман, Васка-Кваска! Лота вам помогайла буде.
Що ж, поміч того, хто не один рік прожив на цьому острові, нам потрібна.
— Мерсі! [33] — подякував я.
А Заєць, аби показати, що він дещо розуміє, кинув:
— Мажінуар! Мажінуар!
31
Чудовисько (фр.).
32
Добре (мальгаш.).
33
Спасибі! (фр.)
Це були не слова подяки, а погано вимовлена назва французьких духів — «Чорна магія». Як то кажуть: Заєць чув дзвін, та не знає, де він! Лота, мабуть, теж не розуміла значення тих слів, сприйнявши їх за комплімент.
— О, Зайца кавелієр! Добрая шарман! — своїм співучим голоском засокорила вона.
Я не хотів їх розчаровувати й говорити, що вони обоє помиляються.
БАРАРАТА
Лота свою обіцянку виконала… Коли після короткого переходу, певніше «перельоту» з ліанами в руках над підліском, ми зупинилися, Кім Михайлович також помітив, що в гущавині хтось ховається.
— Правда твоя, Альфреде, — мовив він, — там щось червоне й чубате майнуло.
Я сказав про це Лоті.
— Bon! [34] —
Ми не знали, що задумала наша красуня. Ждали її дій. А дівчина, підвівшись із гілля, човником стулила біля рота долоні і, плутаючи французькі з мальгашськими словами, гукнула:
— Hola! Abo mena aborigene. Hola! [35]
Вона кричала навмання, звертаючись, проте, до того червоного тубільця, про якого я їй сказав.
34
Добре! (фр.)
35
Агов! Високий червоний аборигене! (фр., мальгаш.)
Та ліс мовчав. Ніхто не озивався на її слова.
— Non се n'est qu'une illusion trompense. Mirage! [36] Васка-Кваска! — розчаровано мовила вона, розвівши руками.
— Міраж, кажеш? — насмішкувато запитав я. — Тоді чому ж…
Але не встиг я докінчити, як дівчина закричала, показуючи праворуч на розлоге дерево.
— Par la aborigene! [37]
— Ага, ага! — зрадів я. — Переконалася, що там причаївся тубілець?
Лота знизала плечима: мовляв, твоє зверху.
36
Ні, це тільки видиво. Міраж! (фр.)
37
Там тубілець! (фр.)
Далі події розгортались, як у гостросюжетному фільмі. Незнайомець постав перед нашими очима, ми з ним вступили в контакт. Він розповів про те, що нас цікавило, допоміг вибратися з джунглів, показав стежку до фосфатних кар'єрів…
Усе це було потім. Та… Не забігатиму наперед і розповім про все по порядку.
Отже, тепер усі переконалися, що в лісі ми не одні.
— Тубільців боятися нічого, — помітивши наше занепокоєння, підбадьорив Кім Михайлович. — Гірше, якщо їх послали «нафторозвідники». Хоч, правда, не віриться, щоб остров'яни, яких американці позбавили всього, пішли до них на службу. Найвірогідніше, що до якесь віддалене лісове плем'я.
— То воно з нами може вчинити зле? — несміло запитав Альфред.
— Аж ніяк! — категорично заперечив командир. — Про так званих «дикунів», людей з острівної глухомані, ходить багато пліток. Їх сіють расисти, ті, хто вважає себе надлюдьми. А вони, ті ж таки куклукскланівці, які в себе у США лінчують негрів, вони і є справжні дикуни. Не бійтеся, друзі,— заспокоїв Кім Михайлович, — тубільці лиха не вчинять.
Особисто я не боявся, пригадавши, як гостинно зустріли нас, мореплавців із «Буревісника», на полінезійському атолі Туамако.
Заєць заспокоївся.
Тубілець вийшов із-за кущів. Пов'язка для стегон прикривала його тіло, в руках він тримав бамбуковий спис.
Тіло було червоне — засмага чи, може, від природи такий колір.
Звернувшись до лісовика незрозумілою для нас мовою, Лота підгукала його ближче. Він слухняно підійшов.
— Це той самий! — прошепотів Альфред. — Він налякав мене біля ковбані.
Високий, стрункий остров'янин, з очима, в яких і настороженість і допитливість, стояв, не знаючи, що ж робити далі. Я замилувався ним. Тіло — довершене й бездоганне: ніби накачані біцепси, литки теж мускулясті. На високе, відкрите чоло спадав пасмами чуб.