Голубий пакет
Шрифт:
— Ну, ну?
— Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.
— На коли?
— Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.
— Їдьте ви, — відразу вирішив Штауфер..
— Я? — здивувався заступник.
— Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких
— На службі.
— Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?
— Початок третьої.
— Дурниця! Зараз я приїду.
Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.
Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.
За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.
Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.
— Через годинку я вернуся, — попередив Готовцев.
— Гаразд. Я вийду вам назустріч.
— Почувайте себе як дома, — порадив Готовцев. — Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.
— Постараюсь і я, — запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: — А він?
— А що він? Дурниці, його діло — сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить — та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.
Розвідниця оглянулася по боках.
— Я тут зійду, — сказала вона.
— Уже? — здивувався Готовцев. — Ще далеко до шостого.
— А мені байдуже, — відповіла Юля. Готовцев гукнув:
— Дем'яновичу, чуєш, Дем'яновичу!
— Га? — обізвався візник.
— Зупини!
— Можна, — неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.
— Сестра хоче грибків пошукати, — пояснив Готовцев.
Дідок посміхнувся:
— Які зараз грибки! Рано для грибів…
Туманова прикусила губу і в душі вилаяла Готовцева. І треба ж отаке ляпнути! Сказав би вже «квіток нарвати».
Готовцев теж збагнув, що ляпнув. Але нічого не вдієш, він підморгнув і додав:
— Так уже їй хочеться… Ну й хай побродить. А як будемо їхати назад, ми її прихопимо. Тільки ти не заходь далеко, — попередив він Туманову.
Дідок помовчав і навіть не обернувся. Готовцев умостився на своє місце і наказав:
— Рушай, Дем'яновичу!.
Конячка смикнула і знову затюпала.
Юля навмисне зійшла тут. Підвода мала піднятися на невеликий горбок і
Суворо й тихо було в лісі. Тишу порушувало лише ніжне перегукування птахів. Крізь крони дерев проглядало глибоке сонячне небо.
Туманова залишила тут вчора багато своїх міток: зарубки на стовбурах, надламану берізку, трухлявий пень…
Перш ніж підійти до тайника, де вона вчора сховала свій речовий мішок, Юля обійшла ліс навколо цього місця і, переконавшись, що їй ніщо не загрожує, спустилась в яму, утворену корінням зваленої бурею сосни.
Витягши блокнот, накидала телеграму, зашифрувала її. Поклала біля себе зведений пістолет, розгорнула рацію, одягла навушники і почала настроюватися.
Вона сиділа в ямі, обпираючись спиною об могутнє кореневище сосни, схоже на восьминога. Вистукавши свої позивні і не вловивши позивних армійського радіоцентра, вона прослухала перекличку по радіотелефону з полярниками, кілька пісеньок, переданих авіамаяком, настроїлась було на «Останні вісті», але тут почулися знайомі позивні сигнали.
Юля збільшила гучність, обмінялася вітанням з черговим оператором і почала передачу.
Спокійно вистукувала розвідниця знайомі знаки і раптом спинилася і аж здригнулася: щось сильно тріснуло. Не відриваючи руки від ключа, вона витягла шию і завмерла: на неї насторожено дивилася пара зляканих очей…
За десять-дванадцять кроків від ями лежав на землі гітлерівець, притиснувши грудьми автомат. Він не ворухнувся, не зводячи з неї настороженого, застиглого погляду.
Кров ударила Тумановій у голову. Але вона до болю прикусила губу, затаїла подих, вибила ключем умовний знак і перервала передачу.
Потім непомітно засунула руку під корінь, намацала пістолет і помалу-помалесеньку, так ніби в її руці була посудина з дорогоцінною рідиною, підняла його до рівня ями.
А гітлерівець не рухався, і його поведінка була незрозуміла. Не могла ж вона знати, що гітлерівцеві було суворо наказано стежити за кожним її кроком і не видавати себе, але він необережно наступив на суху гілку і впав. Тепер він лежав розгублений, думаючи в цю хвилину не про те, що зараз зробить ця жінка, а про те, що зробить з ним його начальник.
Вони дивилися мовчки, немов намагаючись загіпнотизувати одне одного.
Коли дуло пістолета майже досягло рівня землі, розвідниця раптово скинула руку, помітила, що гітлерівець прикрив очі, і двічі натиснула на спусковий крючок.
Вона стріляла влучно.
Гітлерівець схопився був на ноги, але, змахнувши руками, тут-таки повалився.
Туманова перечекала кілька секунд.
Навколо було тихо. Вона вискочила з ями і кинулася до вбитого. Так, він був уже мертвий.
В цю мить ззаду почувся хрускіт. Дівчина швидко оглянулася, але вже не встигла відскочити. Хтось із-за кущів налетів з ходу, збив її з ніг. Лежачи, вона побачила над собою обличчя, поросле густою рудою щетиною, і вирячені, як у жаби, очі. Гітлерівець важко дихав їй в обличчя і сопів, намагаючись схопити її праву руку. Близько почулися голоси.