Голубий пакет
Шрифт:
Юля приловчилася і, розчепіривши два пальці, з силою надавила ними очні впадини ворога.
— У-у-у, — простогнав гітлерівець і мимоволі потягся руками до обличчя.
Туманова з усієї сили штурхонула його коліном в низ живота. Той утробно закректав і впав. Вона швидко схопилася. Так швидко, немов у неї всередині розгорнулася міцна стальна пружина… але тут знову звалилася, збита з ніг чиїмсь важким кулаком.
Юля
Два здоровенні солдати скрутили їй за спину руки й наділи наручники. Потім підняли і посадили поряд із застреленим гітлерівцем.
Вона бачила, як зовсім ще молодий есесівець у чині оберштурмфюрера СС розглядав її рацію. У нього було ніжне, як у дівчини, обличчя, з тонкими й м'якими лініями.
Груди Туманової здіймалися часто й поривчасто. Було таке відчуття, немов усередині все горить. У скронях дзвінко й чітко вистукували молоточки.
Але страху не було. Вона відчула страх раніше, коли побачила перед собою пару пильних очей. Потім він кудись зник. Його витиснула гарячка боротьби.
Есесівець, скінчивши огляд рації, поклав її в речовий мішок, де зберігались пожитки Туманової, і сказав щось солдатові. Той, витягши з кишені металевий свисток, різко і протяжно свиснув.
Звідкись здалека, немов луна, обізвався такий самий, але трохи коротший свист, а потім ревнула сирена автомашини.
Юля зрозуміла: це — кінець.
Полковник Бакланов і капітан Дмитрієвський уже хвилин десять сиділи н закритому кузові грузовика, де містився похідний армійський радіоцентр.
Незадовго до їх приходу від Туманової було прийнято сигнал: «Мені загрожує небезпека», потім передача обірвалася. Полковникові й капітану негайно доповіли про це по телефону. Тепер вони схвильовані мовчки стояли біля оператора, не втрачаючи надії, що розвідниця знову вийде в ефір. Але вона не обзивалась.
Оператор сидів біля рації, прислухався і зрідка вистукував свої позивні.
В машину ввійшов шифрувальник і подав полковникові аркуш паперу. Це була радіограма, прийнята від Туманової. Бакланов прочитав: «Передаю з лісу. Щойно вернулася з міста. Знайшла брата. Увечері він передасть мене Степану. Все…» І далі сигнал: «Мені загрожує небезпека».
Стомлене і змарніле обличчя Бакланова нічого, здавалось, не говорило. Він глянув на зблідлого Дмитрієвського і майже нечутно сказав:
— Спокійно, капітане! Спокійно…
Начальник радіостанції підійшов ближче до Бакланова:
— Товаришу гвардії полковник, я починаю підозрювати…
— А ну вас із вашими підозрами! — перервав його Бакланов і вийшов з машини.
Начальник радіостанції сторопіло глянув на капітана і здивовано знизав плечима.
До дванадцяти годин дня безперервно, а далі по десять хвилин кожної непарної години викликала армійська радіостанція Туманову.
Відповіді не було. Юля мовчала…
За
Перший був розтіпаний, обличчя в нього покрилося червоними плямами, а другий, з блідим, як сніг, обличчям, стояв струнко, намагаючись приховати тремтіння колін.
— Ви… ви!.. Я не можу навіть підібрати слів для вас! — викрикував Штауфер верескливим голосом. — Ви класичний дурень, Мрозек! Ви божевільний! Ви небезпечна людина! Ви пам'ятаєте, що я вам наказав?
— Так точно, пане гауптштурмфюрер! — видавив із себе Мрозек.
Штауфер злорадно посміхнувся, і його продовгувате, гостре обличчя з дрібними, рухливими зморшками ще більше загострилося в гидливій посмішці.
— Повторіть, що я вам наказав! — вимагав він.
Мрозек постарався перебороти свій страх і, зібравшись з духом, уривчастим, тонким голосом відрапортував:
— Ви наказали не торкатись її пальцем, стежити за кожним її кроком і не видавати себе!
— А ви?! Ви що наробили?!
Мрозек мовчав.
— Я вас питаю! Вас!.. — заверещав Штауфер, підскочивши на стільці і вищиривши жовті дрібні зуби.
— Якби не солдат, — боязко подав голос Мрозек, — все було б інакше… Він випустив її з очей, кинувся вперед і видав себе. Вона вбила його і хотіла відняти автомат. Тоді вона могла б…
— Що вона могла б? — прошипів Штауфер.
— Убити ще.
— Боже мій! — вигукнув Штауфер. — До всіх своїх якостей ви ще й боягуз! Одна дівка проти чотирьох солдатів і офіцера! Ганьба! — Він схопив пачку сигарет, витяг одну, але, не донісши її до губів, зламав і кинув через плече. — Ви ж знали… Я ж вам розжував усе і впхнув у рот, у рот! Вам лишалося тільки ковтнути, а ви й цього не змогли. Я тисячу разів казав вам, що ця дівка не тутешня. Безсумнівно, вона довірена особа і йде в місто для зустрічі. Я бачу, що ви справжній дурень, вишкребок! Ви не розумієте найпростіших наказів. Ви дозволяєте собі думати, коли треба виконувати. Яке ви маєте право думати? Я за вас думаю!
— Я не боявся, що вона вб'є мене, — спробував пояснити Мрозек. — Але шкода людей…
— Людей! Та плювати я хотів нарешті на всіх людей! — знову скипів Штауфер. — Хай би вона вбила ще одного-двох ідіотів солдатів, та тільки пішла б. Ви це розумієте? Треба було дати їй повну волю дій, стежити за кожним її кроком, встановити, чого вона сюди прибула. — Сказавши це, Штауфер зробив руками жест, немов схопив когось кістлявими пальцями. — Потім узяти їх всіх, одного за одним по черзі! А ви, як пустоголовий поліцейський, схопили її і засадили в підвал. Що тепер накажете з нею робити?
Мрозек мовчав.
— Чому ви не доповіли мені, як повернулися?
— Бо ви ще зводили відпочивати. Я повернувся дуже рано.
Штауфер взяв у рот сигарету і з люттю знову виплюнув її.
— Хто її допитував?
— Я, потім Трейвіц.
— Ну?
— Вона відповіла, що нічого не скаже.
Запала мовчанка.
— Хто був перекладачем? — запитав Штауфер, приходячи потроху в себе, і, взявши третю сигарету, чиркнув нарешті запальничкою.