Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Сонце звернуло з полудня, коли стежка вивела на лужок. Від нестерпної спеки поникла молінія — трава з голубуватими стеблами. Порівняно з вологою задухою лісу, суха спека галявини дихнула, немов щойно відчинена піч. Втомлений хлопець сів у тіні дерев і якийсь час заціпеніло дивився на клуби розжареного повітря, що вирували над травою.
У повітрі дрижав глухий гуркіт, який то дужчав, то затихав. Георг насторожився, прислухавсь. Гуркіт повторювався, ставав дедалі гучнішим і — знову завмирав. Це не гроза, бо грім гримить нерівномірно. А в цьому гримотінні чітко виділявся
Невидимий барабанщик знову загримів колотушками, і знову завмер його дроб, ніби він спускався по той бік гори. Навіть випари молінії нерухомо повисли і, здавалось, прислухалися до завмираючого гуркоту. Тиша гнітила хлопця. Може, в селі індійці помітили його втечу і підняли тривогу?
Раптом він весь похолов од жаху. Димний День уб'є його! Тиша і спека на лузі паралізували хлопця. Він полегшено зітхнув, коли розмірений гуркіт знову прокотився по верхів'ях дерев.
Георг швидко перебіг галявину. Але за кілька кроків до узлісся відсахнувся — мало не наступив на клубок строкатих гадюк, що вигрівались на пекучому сонці. Тихо зойкнувши, він обігнув їх і перед тим, як ступити в ліс, старанно оглянув стежку.
Зелені сутінки, здавалось, прогнали всі страхіття галявини, а разом з ними і моторошний гуркіт барабана. Не раз Георг зупинявся, прислухався, але, крім тихих голосів поодиноких пташок та шарудіння білочки, не чув нічого.
Хлопець біг доти, поки ще міг розглядіти стежку. Під густим листяним шатром рано стемніло, проте до настання повної темряви він встиг набачити стрункий каштан, на який легко можна було видертись.
Дошкуляв нестерпний голод, бо з самого ранку, крім кількох ягід, зірваних по дорозі, він ще нічого не їв.
Георг дорікав собі за легковажну втечу. «Було б хоч торбинку маїсу взяти з дому Черепахи! Ні лука, ні стріли, тільки томагавк. Кресало і кремінь теж лишилися там — я не можу навіть запалити вогню»…
Стомлений і голодний хлопець видерся на дерево, вибрав товсту гілку, на якій можна сидіти, і, щоб не впасти, прив'язався до неї паском. Але спати було дуже незручно, ноги й руки терпли, і йому доводилось, незважаючи на втому, весь час ворушитись, щоб не застоювалася кров. Нарешті біль став нестерпним. Георг обережно зліз і сів під деревом, обіпершись спиною об стовбур.
У гіллі над ним пролунав несамовитий вереск. Георг зацокотів зубами. «Це сова, — заспокоював сам себе, — вечорами у саду біля батькової хати цей скрегіт лунав навіть привітно. А це глухо сичить, мабуть, пугач, що примарою снує між деревами». Проте, як не намагався хлопець пояснити собі звуки, що долинали з темряви, страх
Коли б хоч ноги не так боліли; він не міг навіть поворухнутись. Однак, як тільки серед нічних голосів чітко залунало протяжне хрипке завивання вовків, хлопець блискавично схопився на ноги і вмить опинився на нижніх гілках. Сірі розбійники вийшли на полювання.
Хлопець просидів на дереві, аж поки почало світати і навколо запанувала ранкова тиша. Ледве живий спустився втікач із своєї схованки і довго ще не міг ворухнути занімілими ногами. В ногах перестало сіпати і колоти, але сьогодні він уже не йшов, а ніби повз, продираючись крізь хащі.
Мабуть, сонце нестерпно розпікало верховіття дерев, бо тут, внизу, осідала духота, яка тягарем придавлювала все тіло. Георгові здавалося, ніби він бреде темно-зеленою киплячою водою. Так він, хоч і з величезними труднощами, аж до обіду просувався вперед. Стежка бігла з пагорка вниз зо струмочка. Хлопець доплентався до самого берега, а потім знесилений упав на пісок. Напівсвідомо стягнув-з ніг мокасини і спустив ноги у воду. Чого ж йому треба біля струмка? Щось таке пов'язане з струмком… Учора він ще знав. Намагався пригадати, але пам'ять зрадила його.
Ледве доліз у тінь чагарників і, мов неживий, простягся під розкішним кущем. Звалені бурею дерева тут, біля струмка, прорвали зелену запону, широкий потік світла виблискував на зибучій поверхні води і золотими списами пронизував листяні стіни. У напівзабутті хлопець лежав весь час, поки стояла спека.
Та ось знову долинає гуркіт далеких літавр. Дедалі настирливіше вдирається у маленький просвіт біля струмка, повільно розкочується, а потім з новою силою повертається назад. Спека, напевне, не заважала невидимому барабанщикові, глухий стукіт безупинно вторгався у вуха знесиленого хлопця.
Георг був надто виснажений, щоб звертати на нього увагу. Хлопець марив. Здавалося, що це починається день в Рейстауні, що ось-ось засурмлять ріжки, покличуть шикуватися. Скільки разів чув він цей сигнал, гостюючи у Рейстауні. Тітка Рахель бувало вже стукала на кухні, запах смаженого сала доносився аж до нього в ліжко, а потім гриміли барабани точнісінько так, як зараз. І там був Шнап…
Щасливий хлопець підставив собачій морді, вологій і холодній, своє обличчя. Він остаточно отямився, коли тварина протяжно завила. Хлопець злякано підвівся: у Шнапа ж були білі плями над очима! Та це не Шнап! Цього собаку вій взагалі не знає! Це, мабуть, індійська вівчарка. Сон про Рейстаун розвіявся.
Безшумно наблизилася якась тінь. Серце Георга похололо, він наче прикипів до місця. Потім підвів очі і побачив зовсім незнайоме обличчя. Ні, той, що сидить перед ним навпочіпки, це не Димний День, хоч і в нього темно-червона індійська шкіра і пера колишуться на голові. Обличчя з міцним підборіддям було майже чотирикутним. Двоє маленьких чорних очей допитливо розглядали хлопця, потім простяглася темна рука, повільно і ніжно погладила Георгові щоки. З'явився окраєць хліба з холодним м'ясом. Маленькими шматочками невідомий засовував їжу Георгові в рот, а той механічно жував.