Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
Хлопець обмірковував. Звідки цей індієць, що сидить тут і годує його? Він перебрав у пам'яті всіх мешканців із хати Черепахи, але на жодному з них не затримався: навіть у селі він ніколи не зустрічав цього чоловіка. Може, він зовсім з іншого селища?
Георг з'їв хліб, підвівся, зробив кілька непевних кроків і похитнувся. Індієць, не довго думаючи, взяв його на плечі. Георг обхопив чужинця за шию руками і відчув дотик холодного металу: на коричньовій шиї висів ланцюжок з великими срібними брязкальцями, які охоче носять ірокези. З шкіряної шапочки схилялися білі і коричньові пера; одна пір'їна стирчала і, ніби дражнячись, лоскотала Георгові
Приємна дрімота огорнула хлопця; йому було так добре на кремезній спині, що тихо колихалась від широких кроків. Уже майже засинаючи, хлопець помітив, що вони повертаються тією самою стежкою, якою він ішов сюди, назад на Прибережні Луки.
Георг остаточно опам'ятався тільки тоді, коли зісковзнув на землю перед дверима хати Черепахи. Малія закричала від радості, тітка мало не роздавила його у своїх обіймах, ну, а Димний День?
Хлопець боязко зиркнув на дядька, який нерухомо стояв на порозі, і на собаку поруч нього з двома білими плямами на лобі.
Коли втікач підійшов ближче, Димний День підняв тварину і поклав Георгові на руки: «Це твій новий собака. Він належить тобі».
Хлопець стояв вражений, а потім наче прозрів. Обвів поглядом присутніх, і йому стало соромно. Скільки разів він у думці проклинав дядька, а той зогріває його потоком теплих слів, які течуть із його тонких вуст. Аж на край села ходив Димний День, щоб дістати собаку, схожого на Шнапа. Нарешті в останній хатині він знайшов і виміняв його на боброву шкурку.
— Ми бачили, як ти страждав. Нам хотілось полегшити твоє горе. Ми зробили Шнапові могилку із свіжої землі, потрусили листям, посадили деревця, — говорив дядько, мов вождь на зборах ради. А в нього на маківці, ніби стверджуючи його слова, кивало розкуйовджене вороняче пір'я. Хто б міг подумати, що це Димний День?
Про втечу ніхто навіть не згадав. Індійця, що приніс його сюди, Георг зовсім забув. Сон витіснив усе: невидимий барабан, чужинця і навіть нового Шнапа.
Наступного ранку сонце осявало перед ним зовсім новий світ. Але що саме і наскільки змінилося, хлопець відразу не міг збагнути. Тітка дала йому добре виспатись, а після сніданку послала разом з Малією до куреня в поле.
— Шпаки і ворони пожеруть увесь маїс — поганяйте їх там гарненько, а то нам нічого не зостанеться!
Перед дверима Георг збентежився: серед чоловіків, що курили на причілку, сидів учорашній індієць. Хлопець поглянув ще раз, але у кремезній широкій постаті і відважному обличчі з сильним підборіддям не можна було помилитись: це він приніс його сюди на своїй спині.
Замислений і мовчазний хлопець ішов поруч супутниці на поле. Незабаром вони вже стрибали на підстилці із свіжих гілок і, якщо зграя шпаків з'являлася над маїсом, тарабанили палицями по дошках. Далі чулося те саме; цілий день без угаву лунав стукіт у тиші літньої спеки, полохаючи пернатих злодіїв.
Легесенький подих вітру захвилював маїсове море, під берега якого саме відчалювали у небесну блакить осяяні сонцем хмаринки.
Рій комарів знявся над тихою річкою, і хлопець був вдячний тітці Хмарі за її різноколірні мазі, бо ніщо, крім фарб, не рятувало від жалючого лиха.
Думками Георг полинув у хату Черепахи.
— Маліє, ти знаєш, хто той чоловік, що приніс мене вчора?
— То мій батько.
— Що ти сказала? Твій батько?
— Авжеж. Коли я прийшла з дровами додому, двоє коней паслися в садку. То я вже знала, що це він повернувся з поїздки на південь і заїхав по
Георг забув і про поле, і про злодійкуватих шпаків; тріскачка випала у нього з рук. Перед ним постали люди, про існування яких він навіть не підозрівав, але про яких і на день не забувала сім'я, де він жив як рівний. Йому раніше здавалося, що хата Черепахи — це одна окрема родина.
— Ти ж мені казала, що Димний День і Кругла Хмара — твої дядько і тітка. Тому я думав, що твої батьки померли.
— Ні, мої батько й мати живуть біля Бобрової Річки.
— А чому ж ти тут?
— Я приїхала тільки погостювати. Дядько — брат моєї матері — запросив мене на той час, поки мій батько з товаром Довгої Хати з'їздить на південь.
— Скажи, будь ласка, тепер ти поїдеш з Прибережних Луків?
— Поїду, мама жде мене. А знаєш, моя мама теж із роду Черепахи; її звуть Сяюче Полуденне Сонце…
Нічого з того, що розповідала дівчинка, Георг уже не чув. Розжарене блакитне небо одразу ніби вкрилося хмарами. Хлопець не міг собі уявити життя без Малії. Темна хата стане ще темнішою без її швидких кроків і дзвінкого голосу, йому пригадалось, як вона в першу ніч насипала йому їсти, як вони разом носили дрова, сторожували в полі і збирали ягоди. Невже йому доведеться тепер гратися з Косооким Лисом або іншими хлопцями, що завжди навздогінці «дурнем» дражнять?
Пригнічений і похмурий він побрів додому, залишивши Малію саму сторожувати. У сливовому садку зустрів тітку Хмару і виклав їй усе, що було на душі. Кругла Хмара добре зрозуміла його і, здавалося, так само, як і він, не раділа майбутній зміні. Але вона, чудно змішуючи англійську мову з ірокезькою, лагідно заговорила до хлопця.
З усього сказаного хлопець зрозумів лише окремі слова. Він довідався, що батько Малії вождь і що його звуть Малий Ведмідь, але основної суті не збагнув. Правда, тітка висловлювалася дуже обережно, бо вона боялася глузувань свого зятя. Малий Ведмідь міг бути надто кусливим. Димного Дня з його «убогим воронячим пір'ям» він ніколи не називав інакше, як «носій пишних прикрас із пір'я», однак хлопцеві не слід про це знати.
За обідом Георг побачив, якою повагою користувався гість у роді Черепахи. Кімнату вистелили дубленими шкірами, сім'я мовчки розсілася навколо вогню на циновках, навіть Малія принишкла. Серед них, наче масивна колода, височіла фігура гостя. Він зняв шкіряну шапочку з орлиними перами. Димний День ретельно набив трубку, випустив кілька хмарин перед собою і прислужливо подав її вождеві.
Коли увійшов Георг, тітка порушила мовчання тихим, майже смиренним зауваженням: «Це наш новий син». Гість пробурчав кілька слів, і Кругла Хмара зніяковіла.
— Про це я знаю з учорашнього дня. Пора б моїй зовиці вже переконатись у стійкості моєї пам'яті, — сказав вождь. Тітка сподівалася, що хлопець, може, не зрозуміє цієї ущипливої люб'язності.
Пообідавши, чоловіки пішли до південних дверей покурити. Коли Георг зібрався йти в поле, вождь знаком підкликав його.
— Сину мій, ти повинен знати свою долю. Тобі відомо, що більшість ірокезів — вороги французів, тому вони залишилися вдома, коли почалася війна. Але я зобов'язав свого зятя, — при цьому він указав на Димного Дня, — прийняти одного з полонених на місце мого сина, що відійшов у далеку дорогу. Мій наказ виконано. Не заросте поріг мій травою, і буде мені опора на старість. Ось те, що я хотів тобі сказати.