Гори говорять
Шрифт:
Іменем розпятого Галілея, кличе народ скоритися, каятись у своїх великих гріхах, бо прийде суд і тоді відділяться грішні від праведних.
І духовний пастир скінчив. Між народом зітхання, биття у груди кулаків. Тисячі тяжких зідхунів, тисячі, тисячі рук кладуть на себе знамення хреста, тисячі сліз падає на сиру землю.
На трибуну плавною ходою вступає молодий, жвавий, пристойний студент Пластун. Це син Пластунєка, нащадок славного прадіда, який боровся з мадярами, підчас їх повстання. Пружними, рішучими кроками входить на трибуну. На нім барви мадярської держави.
— Громадо! Чесні газдове! — дзвенить молодий голос.
— Іменем високої мадярської влади, промовляю до вас угро-русинів, щоб вказати вам усе, що маємо тепер діяти. Превелебніший наш пан-отець сказав
Дзвінкі слова вириваються з уст молодого гарячого промовця. Гуцули кивають головами і хрестяться. А Пластун обіцяє, що "нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокійне життя. Вона віддасть у наше володіння всі ліси й полонини. В наших руках, відтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школі. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше".
І Пластун закінчив. Останнє зрозуміли гуцули. Зрозуміли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський і вся чесна братія. Серед мертвої тиші виривається голосний селянський зідхун і глухі слова.
— Так, так. Усе наше, лише зверхність мадярська.
Слова ці вирвались і замовкли. Але народ їх почув. Почув і зрозумів по-свойому, по-хлопському. Ніодна з промов не зробила такого враження, як ці останні, непомітні слова. Почули це й Йонаші з Бабчинським, почули і Пластуни. Мов на спокійну поверхню води падає якийсь предмет і від нього розбігаються на всі боки круги, так розбіглася луна того випадкового зідхуна.
У думку кожного гуцула вдаряє те слово. Воно ранить і розгражує приспану його свідомість і той починає на місці тупати і хвилюватися. Юрба ворушиться. Само собою на голови вкладаються кресані. Урочистість розтає і зникає.
Але на трибуні знов духовний пастир. У руках його хрест. — Покайтесь і скорітеся! Хрест піднімається догори й народ утихає. З голів сповзають кресані. Нехотя й поволі приходить тиша. Духовний пастир вказує, що для охорони молодої держави потрібне хрестолюбиве воїнство. Приходять злі душі та намовляють вас до непослуху. Мусимо боронитися. Мусите створити військо, яке б із мечем хоронило наші закони й порядок. Він закликає добрих, "почтивих" легінів у ряди народньої міліції й буде за них молитися Богові. Він благатиме всеблагого, щоб той з великого свого милосердя послав у їх душі спокій і владі покірність.
— Во імя отця і сина і святого духа! Хто бажає вступити в ряди народньої міліції? Підніміть руки. Міліція, то таке військо, яке хоронитиме вас всіх перед злими духами
Шепіт рознісся над натовпом. До гори піднялося кілька рук.
"Мало" — подумав пастир. — Дайте місця. Ану виступіть сюди всі, хто бажає взяти на себе важкий хрест народнього оборонця. Ми будемо бачити, хто є той хоробрий і вірний син свого уряду й батьківщини. Хай знаємо, бо кожний з них одержить нагороду, яка йому належиться. Кожний дістане хліб і гроші… О, вже є більше Ану-ану! Хто ще, Наліво, наліво! — Натовп почав ворушитись і робити перед трибуною місце. Зо всіх боків виступають молоді легіні та старі газди. Всі вони не встигли ще скинути сірої військової уніформи. Одна за одною вилучаються з натовпу ті уніформи та стають у лаву. Ось уже одна лава набралася. Ось друга стає. Бабчинського очі не на місці. Вони швидко, швидко бігають і горять. Йонаш тупцює, як медвідь на гарячій блясі. Він хотів би вилетіти на трибуну й у захваті випалити кілька сильних слів. Хай ще говорить "баган". його не зрозуміють, він ще потерпить. От будуються сірі лави. Вони слухняні та німі. За хліб і гріш бери й жени їх, куди хочеш.
Вертливе й неспокійне знаряддя — Пластун, опоений самозакоханістю й поблажливою усмішкою пана Йонаша біжить у натовп, гасає на спотикача, кричить, формує муштрує.
І от став перед трибуною мур нового війська. Кожухи, петеки, запаски, відсунулися назад. Тепер розмова лише з вибранцями. Он як гордо стоять вони й чекають.
Йонаш радить. Підшіптує свої міркування Розенкранц, Онде Блютрайх ледве держить перед собою свого живота.
Він також не без діла.
Але з рядів новоутвореного війська зненацька виступає один сірий кусень. Хто то є? Ага. Це Цокан. Це Юра Цокан. Що він собі бажає?
Він хоче промовити до народу. Але він не звертається до свого начальства. Ні. Він круто по-військовому звертається до маси. Так, так. Він обернувся спиною до Бабчинського й до Йонаша, і до Блютрайха. Ось усі виразно почули: — Чесна громадо! Дозвольте з цього приводу й мені сказати кілька слів.
Шу-шу-шу! — побігло понад натовпом. — Просимо, просимо! — загуло з десяток одважніщих голосів. Начальство — піп, лісничий, нотар і гандлярі переглянулися. І якого біса вперло сюди отого Цокана! Чи-ж вони не знають, що то за птиця Цокан. Хто його не знає, отого осоружного Цокана. Але хіба можна не дозволити йому говорити? Хіба тепер такий час?
— Просимо, пане Цокан, — озвався з-заду Бабчинський. Він навіть "паном" його обдарував.
А він — той пан, твердими мужніми кроками входить на трибуну. Міцний, щільно обтягнутий у сірий військовий плащ, з загорілим бронзовим обличчям, суворо дивився своїми сірими очима вперед. В руці у нього довга обмотана чимсь тичка. Вичекавши хвилину, поки натовп втихомириться, він почав:
— Народе!
Це слово пронизало гостро мовчанку й, мов стріла, промчало понад головами слухачів.
— Народе! — по короткій перерві повторив Цокан ще раз. — Зійшлися ми тут, чесні громадяне, перший раз, відколи стоять оці наші гори. Минали довгі століття, тисячеліття. Наші пращурі та прапращурі жили тут, випасали свою маржинку й тут умірали. Ця земля хоронить і до страшного суду хоронитиме їх кости. Але вони вмірали, западалися їх могили й затерався по них і слід навіки. На їх місце родилися інші, які так само до найменшої дрібнички жили, як їх діди та батьки. Ми родилися й виросли по горах і лісах. Ми випасали маржинку, ми їли, спали, працювали по чужих бутинах, нас використовував, хто хотів, на нac дивилися, як на худобу, яка лише потрібна на те, щоб добре тягнула ярмо. До нас налізло безліч чужаків — хижих, ненаситних, які скрізь, де тільки можна, де тільки знайшлося краще місце, посідали й, як ті павуки, порозставляли на нас свої сіточки. Корчми, обман зробили те, що в короткому часі усі долини, усі береги рік, усі бутини, ліси й полонини опинилися в руках отих хижацьких заволок. Наш народ відтиснуто назад, на високі груні, на скелі, туди, де лише мох та камінь. Нас не стало видно ніде в низу. Ми сходили в долину хіба до праці, до корчми і до церкви, а відбувши своє, мов дичина, верталися назад у свої нори. А тимчасом долинами ростуть палаци чужих панів, множаться корчми та прибувають усе нові зграї чужинців.
Щоб ми не могли прийти до себе й не зрозуміли свого положення, наші пани не дали нам нашої школи. Наші діти роками ходили до того великого будинку, що стоїть он у Кевелеві тільки для того, щоб навчитися кілька непотрібних мадярських слів. Ми ж лишалися темні, невидющі, затуркані. Мова, якої силою навчали, не приносила нам ніякої користі, бо ніде в світі тією мовою не говорять. Нею говорить лише жменька мадярів, а більше ніхто. Навіть зайдіть до Ворохти й там уже ніхто не розуміє ту мову. А задля неї ми мусимо зрікатися нашого знання, нашої освіти.
Між начальством помітний рух. Бабчинський нервується. Йонаш хоч і не розуміє, що той говорить, але бачить по обличчях слухачів, що то зовсім не те, що говорили попередні промовці. — Зігнати його, зігнати! — шепче Йонаш Бабчинському, але не втримується й сам вибігає на трибуну.
— Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднішній день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. — Сердито говорить по-мадярськи Йонаш.
Цокай байдуже і спокійно звертається, до нього…
— Вас і всіх інших ми не перебивали… А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте мені знати. Громадо! — звернувся Цокан до людей. — Тут мені кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далі?