Гори говорять
Шрифт:
— Революція, Кіті. Війна скінчилася. Всі армії розходяться.
— Але-ж не всі — кричить Кіті. — Не всі! Он… І вона вже забула, як вони звуться. Вони, ті здалека починають наново війну. Не всі скінчили. Це тільки наші покинули все, не видержали. Це тільки нашим усе байдуже.
Батько лише усміхнувся.
— Чого ти усміхаєшся? Тату! А що буде з Мадярщиною?
— Нічого. Тепер цілий світ збурився. Всім набридла війна. Революцію роблять. Не видержали.
— Так нащо починали, коли не видержали? Почнуть, нароблять стільки лиха, перемордують, перекалічать і після не видержують.
— Від нас, дочко, це
Кіті дрібно засміялася. — Не проймайся. Тепер не проймайся. Колись скрізь писали: — "Мадярські жінки! Цвіт і гордість наша! Всі сили на фронт. Підбадьоруйте ваших мужів!" А тепер не переймайся. Для чого стільки кричали? Нащо вішали отих Гуцулів?
— Що з нею? — пошепки питає Йонаш жінку. — Може вона читала багато романів?
Йонашиха тільки знизнула плечима, а Кіті почула це Я зареготала.
— Ха-ха-ха! Так! Романи. Це ми з мамою цілу цю зиму читали довгий кривавий роман. Це я мучила її тут, тримала "на фронті", усміхалася старшинам, зализувала їх рани. Так. Це були чудові романи. Ніколи не забуду їх. Вір, тату, що я, дочка твоя, глибоко пронята тими романами й ледве чи дасться мене вилікувати.
Вона сильно рознервувалася, випила каву й вийшла надвір. Навкола велика ворохобна ніч.
А революція росте, розгоряється. На осінь рухнув зовсім фронт. Вояцькі маси захопили всі двірці, уряди. Заворушилися гори. Настав голод. Хліба! — чути загальний крик. Зтурбувалися ясінські володарі. Йонаш виде наради з нотарем, із Розенкранцом, з Бабчинським. Утворюється комітет "рятунку батьківщини". "Всі, як один муж, повинні ми стати з Божим на устах словом, перетяти наближаючій гидрі дорогу!" — заявляє Бабчинський. Розенкранц пропонує утворити відділ народної охорони. Він мусить бути зложений з місцевих людей, Йонаш подав голос, що треба поговорити з "самим народом". Він пропонує скликати в Ясіню велике всенародне віче й пояснити людові, що є й як треба шукати рятунку.
До комітету "рятунку батьківщини" увійшли Йонаш, Бабчинський, Розенкранц, місцевий нотар і студент Пластунєк. Всі разом видали відозву про скликання в Ясіню великого віча. Скрізь горами, вздовж Тиси й Лазещини рознеслися чутки, що буде зібрано "сам народ" на велику нараду.
ЧАСТИНА ДРУГА
"Заговорять і Дніпро і гори"…
1
На гори ліг туман. Тяжкий мов віки й мертвий, як скелі. Шпилі Говерлі, Пєтроса, Близниці, Величного, як храм, Туркула, могутнього Попа Івана гордо знялись у височінь, сягнули хмар, продерли їх оливяну масу й виглядають далекого дорогого гостя — величне світило землі.
Над горами пливуть хмари. Невидимий великий жрець приносить жертву й дим її поволі та урочисто зводиться до небес. Ліси, полонини, скелі, дикі звори брязком хрусталевих вод, співають величні гимни. Вічна, мов непомірність часу, земля твердо й непохитно тримає свій шлях незрозуміла й урочиста.
Родиться день. Притихли й скулилися велитні гори. Ущухає і вкладається, забіраючи за собою слід великого сну, довга, тяжка ніч і шпиль Говерлі вже вітає перший промінь жагучого світила, що чітко й владно взноситься в порожнечу захланних просторів.
По горах котиться туман, котиться
І Нарешті туман розходиться. Зеленими прапорами замаяли зімяті поверхні розлогих лісів. Контури гір усе яркіше й яркіще висуваються на кін і по часі стають перед очима лавою велетенських постатей. Це, мабуть, на бій приготувалися. Виступили з небуття, з туману. Вийшли, наблизилися й зупинилися в задумі несхованого гніву.
Стрілою взлетіло й засяло сонце.
З грунів Бубне, Цапок, Верховинка, Лопушанка, зо всіх, усіх грунів, зворів і гір, зо всіх близьких і далеких околиць, суне народ. Чорні, тонконогі чоловіки. Ошубкані в кожухи, незграбні їх жінки, легкі легіні та соромливі, безмовні дівчата. Все суне, збігає, спливає вниз. Усе цвіте й барвіє, сміється до сонця, все, що вийшло з гір, хащавин до долу "правди послухати".
Йде народ правди послухати. Йде народ сказати своє слово, що сотні літ було замкнуте в його устах і неодважувалося вирватись у світ. Іде народ урочисто, ніби процесія, ніби на молитву.
На широкому майдані, що належить до управи державних лісів, де стоїть кілька незграбних камяних будівель, по середині приготовлена трибуна. Вона обмаяна зеленим віттям ялини й обвішена державними мадярськими прапорами. Коло трибуни гуртується верхівка. Поважні, надуті, з відкритими головами, чекають і видно нервуються.
Навколо море народу, якого безупинно прибуває. Кожухи й вишивки мішаються й переливають у соняшнім сяйві, як свіжі барви маляра на полотнищі.
Тиша. Народ гомонить, але майже пошепки. Насуплені чола, брови, забиті глибоко очі гуцулів, застигли в вираз загадкового очікування. Проходять години.
Нарешті в повному одязі духовного пастиря, зявляється Бабчинський і починає правити Службу Божу. Народ вклякає навколішки й гаряче шепче молитви перед обличчям розпитого на хресті, за котрим стоїть Бабчинський. Народ бе себе в груди великими чорними кулаками, молиться за свої невідомі гріхи з сльозами у глибоких ямах очей.
А після Бабчинський виходить на трибуну. Велика тиша сковує тисячам люду вуста, заперає у грудях віддих. Чути, як хмари проховзають у блакиті. По відкритих головах гуцулів топчеться вітрець і кошляє волосся.
— Любезні во Христі братия — глухо з нутра починає Бабчинський. — Нинішній день для нас русинів усе одно, що день воскресения. Наш народ, що довгі віки жиє в оцих горах, працює, плекає свою маржинку, ніколи не займався такими справами, як справи державні. Цебто, народ наш завжди був занятий газдівством, маржиною, жінкою, дітками, а владу, політику робив за нього хтось інший, хтось, хто турбувався цим і бажав вам усім лише добра.
Згадався рознятий Христос, який казав віддати "кесареве кесареві, а Богові Боже". Пригадались упавші з неба, янголи, яких прокляв Господь Бог за непослух і які поробилися на землі злими спокусителями людського роду, і які до наших днів баламутять "почтивий" працюючий і молящійся до Бога люд. Пригадалася велика війна. "Перед нашими очима впали тисячі й тисячі трупів Всі вони були живі люди й усі вмерли. А чого вони вмерли? Думаєте, їх "розтерзала" ворожа граната? Ні, вони потрібні були на тамтовому світі Богові й він їх забрав до себе”.