Гори говорять

Самчук Улас Олексійович

Два дужі козарлюги не чекали на дозвіл. Вони посадили Бабчинського, роззули. Забіліли ніжки, затремтіли дучки.

— Ну, от вам тепер і підводи не треба. Буде зовсім легенько. Підемо.

Бабчинський стояв. — Ах, лиши Тулайдан! — сказав котрийсь.

— Ходім! — різко викрикнув Тулайдан і очі його налилися червоним. — Раз, два! Марш! — скомандував по-мадярськи.

Ні, ні. Це вже не жарти. Це зовсім не жарти. Бабчинський підводиться та й іде. Йде до дверей, надвір. Ось і вулиця. — Бігом! —

скомандував Тулайдан і ми всі пострібали берегом Тиси в нічну пітьму.

3

А з другого боку за Тисою коло пошти чути рейвах, крики, мигають вогники. Ми ж біжимо, квапимося до вміраючого. Ми не звертаємо на ніщо уваги. Думка працює сильно, але ніби одурманена чадом. Все одно було пізно. Ранений вояк помер без сповіді.

Пускаємо самого Бабчинського й вертаємося до села. По дорозі натрапили на хату одного з учасників славетнього нашого гурту. — Зайдемо, хлопці? Відпочинемо.

— Зайдемо! — і зайшли. Посідали на лаві колом. Десь взялися моторні дівчата, горщик кислого молока. Дуже гарненька донька господаря Василинка.

— Ех, і донька! Певно неньова й мамчина! — шкирить Тулайдан зуби.

— Саме відгадав. Гейби пальцем в небо попав, — заливається Василинка. Тулайдан тягне молоко. — Пийте, козаки. Чули це слово?

Зареготали. Але в ту мить зненацька брязнули всі тахлі вікон і посипалися на долівку. На їх місце втикнулося до середини з тузин крісових цівок. Одночасно відчинилися двері і на порозі стали три цибаті мадяри.

— Руки вгору! Іменем закону ви арештовані! Тра-та-та!

— Цівки крісів настовбурчилися просто на нас.

Чотирнадцять рук піднялося вгору. До хати увійшло ще кількох і гарненько підібрали нашу зброю. Я нічого не мав, то і не було чого підбирати.

— Є тут Цокан? — запитали одразу наші добродії. Прийшлося відгукнутися. Виступили два і зправа і ліва я відчув дбайливу охорону.

По короткому часі ми опинилися в темнющому, як могила, льоху під сільською хатою. Темнота, що спочатку не могли навіть знати, хто з нас тут є. Почали перегукуватися. Василю? Чого? — Є ти тут? — Та чуєш же! — Дмитре?

— Та є, є, не бійся. А де Тулайдан? — У, — сквернословить той. — Нас, видно, думають просто живцем до чорта післати.

Тиша. Над нами рейвах. Тупотять і шурають ногами, ніби танцюють. Тулайдан зідхає. — Свинське, пробачте, положення, — чути його голос.

— Не важне, — відповідає темнота.

— Та не смердіть так, чорти, — бубонить з другого боку.

— Мовчи, мовчи там. Пив кисле молоко? Пив. Ну, так і нюхай.

— А твоя сестра, Юро, дійсно нічого собі. Давай, пошвагруєм.

— Ти-но, ади, буцигарню одсидь. А то поки вилізеш, посивієш. Мадяре жартів не люблять.

Три ночі не спав, але й четвертої не до спання. Обдумував усе,

що сталося, розпитував, з чого почалося. До чорта дивно, їхав додому, а попав чорт зна куди. Але нічого не вдієш. Сиди й чекай. Що то зробили з рештою комітетчиків? Де Юра, Павло?

Метушня на горі не втихає. Час тягнеться без міри, нудно й довго. Раптом чути на горі крик. Впав постріл, затупотіли ноги. Ми зірвалися й завмерли. Але по часі гармідер втихає і знов як було. Що там діється?

Що там, чорт би їх забрав, діється?

Ранок досягнув нашої яскині значно пізніше, як йому це належало зробити. Скромне, загратоване на дві крихітні брудні тахлі віконечко, закрилося ззовні непрозорою повікою неохоче піддавалося напорові соняшного проміння. До всього й день, видно, неважний. Сірий і, мабуть, нудний. Осінь там кладе чітко свої ознаки на перси стиглої землі, а вітер, що порою й до нас застукає, щиро остуджував розжарені коханням літа гірські чола.

4

Сто чортів. Просто неймовірне щось. Частокіл, ворота, чорний халат. Не віриться. І чого ми тут сидимо? Якого біса ми тут сидимо? Ага, знов якісь шматки вчорашнього. Стрібаємо беріжком, а перед нами черевате людоподібне єство. Далі ті скажені цівки у вікні. Хто заплатить газді за вибиті тахлі?

Вже давно ранок. Шлунки наші громами обзиваються, а їсти нічого. Хлопці довго гуторили, після затихли, сидять, сопуть, а вирази якісь макогонячі.

Нарешті, десь коло обіду, почали викликати. Першим мене. Це знов таки вказувало, що до моєї особи вони привязували найбільше неоправданої уваги.

Стіл. За столом люди й усе військові. Папір, пера, чорнило, пишуча машинка фірми "Адлер". Це досить стара фірма. У нашому полку були аж дві такі машинці. Коло машини сидить досить знайоме мені дівча, ясінської прачки. Водо дивиться на мене перелякано. Всі решта виглядають також досить дурнувато. Пики переборщено поважні. Один, з перетятою верхньою губою, якого я ніколи до того, ані після того, в Ясіню не бачив. Навіть монокля для невідомих цілей у ліве око вставив. Але вигляд його від того ані на йоту не став поважніщим. Дуля якась.

Довідавшись моє імя, прізвище, роки й решту подробиць моєї біографії, запитали, як я попав у ту банду.

Так і так. Їхав. Давно не був дома. Мітінг. Хто й що говорив не знаю, але в революційному захопленні і т. д. і т. д. словом, як бачите.

— Хм, хм… Так, так.

— До ніякої вини не почуваюся. Хто вбив жида, не бачив.

— Не бачив?

— Не бачив.

— А нам здається бачив. Шкода, шкода. Прийдеться вам ще трохи посидіти. Може побачите.

— Ну, що-ж. Сидіти, то сидіти. Хіба мало вже находився. Варто й відпочинути.