Горохове чудо

Харчук Борис

Майдан отерп. На широкій оболоні пригасли вогні. А кобза рокотала.

«Сироту-невольника нікому викупити на волю. В нього нікого й нічого нема. Руки йому зв’язані. Але він живий, коли в нього є віще слово і віщий голос — то його Запоріжжя. Він щасливий, як не спокуситься козачкуванням, як не звабиться панською ласкою. Його дума ширяє орлом, пробиває крильми хмари і боронить святу землю», — так грав і співав Прохор.

Струни урвалися. Він замовк. Ніхто не кричав: браво, віват, слава. Він зійшов з помосту, і йому ніде було сісти.

Всі

чекали на присуд вчителів і суддів.

Шляхтяночка-янголятко сказала Буковському:

— Який зухвалець? — і гірко посміхнулась.

Буковський почервонів, як рак в окропі.

Ясночолі, сивоголові вчителі й судді порадились, порозумілись і передали свою волю магістратові. Вубнар-окличник вдарив у барабан і оголосив:

— Переміг Олюсь Манюк. Прохор Манюк — лжеструнник…

— Нездара! — закричала в обличчя Прохорові шляхта.

Буковський аж хрипів:

— Партач! Він партач!

Коло брами хтось нишком зітхнув, а може, й сплакнув, щоб ніхто не почув, не побачив і не здогадавсь.

Опісля, як і було заведено звичаєм, на поміст вийшли переможець і переможений.

Переможець відібрав кобзу в переможеного й розтрощив її йому об голову.

Шляхтич Буковський, оговтавшись, сказав своїй панночці:

— Прохор чи Олюсь, яка різниця, серденько? Мої барильця не пропадуть.

Вони підійшли до Олюся, й Олюсь дозволив янголяткові доторкнутися до струн своєї кобзи зманіженим пальчиком.

Хто тягся на оболонь бенкетувати, а хто розходився.

КАЗКА ПРО ПЛУГА

ПОХВАЛА МАТЕРІ

Казка починається з любові — з матері. Хто путній а чи безпутній народився без її чесних мук?

Це почалося ще в стару старовину, як перші люди відчинили світ. Стоїть мати під горою та дивиться з хатнього порога на шлях, який гине в куряві.

Її коси як передосінній ранковий туман у пониззі над дніпровськими лиманами. Тільки той туман лягає хвилями, розходиться й звітрюється, а її коси впливли під хустину і сивіють.

Пооране чоло вкривають тіні — сліди голосних думок, а брови як журавлині крила. Тільки журавлі покидають пожовклі ліси, визимнілі озера, голі поля, а її думки не знають вирію: вони завжди з нею, в гнізді її голови. І завжди мовби чути їх журне: «Кру-кру…»

Як із поліських пущ беруть початок річки, і течуть, і поять широкі степи, так з-під її брів випромінюються морщини й зморщечки, розтікаються і бринять на обличчі. Її обличчя повниться щедрістю і ласкою, як ті широкі, безкраї лани, на яких жито-пшениця потопають у гарячому сонці.

Великі очі такі ясні, що в них годі приховатися лукавству, ворожнечі, невірності. Вони як синє, без здиної хмарки бездонне небо над високою Верховиною і глибоким Дінцем. Тільки небо одне, а їх — двоє. Дивляться — купають світ у любистку і м’яті.

З уст не сходить усмішка: вабить, зачаровує, як світанкова зоря, що переливається над землею, віщуючи мирний день.

В

її мові не прохоплюються ні писк зажерливої сойки, ні скрекіт сварливої сороки, ні клекіт погордливої орлиці; чайка і горлиця — її пташки. Вона рідко мовить якесь слово: робота. За неї кажуть руки: кожна пучка віддає стільки тепла і ласки, що камінь і дерево стають людьми. Щоб вони не мізерніли, вона тихо виводить старовинну пісню за роботою… В’ється угору й кигиче над дорогою срібнопера чайка, озивається з темної діброви невидима горлиця — це вони співають її голосом.

В грудях у неї б’ється живе, добре серце. Воно таке віддане, таке незрадливе, як у величної лосихи, що виводить із страшних нетрів, із ще загрозливіших пропастищ своїх бистрооких і безтурботних, дзвінкокопитних і молодорогих теляток. Ріки дарують прохолоду, сонце — тепло, а вона віддає себе своєму родові — мати.

НАРОДЖЕННЯ СИНІВ

Під горою, перед вигоном, була собі хата. В ній жила жінка-солдатка. З гори починався ліс, долиною текла річка, Тому всі казали, що та жінка-солдатка сидить край лісу і край води.

Хата була під солом’яною стріхою, на дві половини. В одній половині, без вікон, човплася худоба, а в другій, з одним малим вікном, — людське житло.

Вже отелилася корова — привела теличку. Вже покотилися вівці народилася біла ярочка й чорний баранець. Господиня попереносила їх через поріг — забрала до себе, щоб їм було тепліше. Лисенька звелася на ніжки, ярочка й баранець вистрибують собі, а вона сіла під вікном, радіє і журиться:

— Мої ви клопоти, хто ж вас буде пасти, як у мене пастуха нема?

Коли це у вікно: стук-стук… Тихо, лагідно. І говорить:

— Буде аж два… Буде аж два…

Господиня обернулася. Теличка, ярочка й баранець перестали бавитися, теж дивляться й собі, а у вікно стукає сизий дикий голуб і каже людським голосом:

— Щоб не сталося, а ви не лякайтеся, бо цієї ночі народяться пастухи, які пастимуть людську долю…

Сказав, фуркнув і полетів.

Лисенькій і овечкам що? Вгрілися, полягали під припічком і заснули, а господиня не лягає, сидить. У печі вигоріло. Вогонь згас. Залягла така темна, невидна ніч, хоч око вийми, а жінка-солдатка сидить: вірить і не вірить сизому дикому голубові. Непомітно й здрімнула, сидячи на стільці, бо була дуже втомлена: скрізь сама, хоч розірвися…

Зашумів ліс, завирувала річка.

«Чи то мені вчувається, чи, може, сниться? — думала вона. — Такий вітер — буря!»

Опівночі вдарив грім, блиснуло, освітило небо й начеб щось важке упало на поріг, і хтось навстіж розчинив двері.

Валиться ліс, річка виходить з берегів, перекидає хату!..» — отак думаючи, вибігла надвір.

Біло. Тихо, як у вусі. Нишком поскрипує мороз — ходить по зорях, черкає по місяцю, сніги іскряться. Ліс мовчить, а річка під кригою.

Звідки узятися тому грому? Ще зима. Що ж я собі навигадувала? — запитувала саму себе.