Горохове чудо
Шрифт:
На високий поміст зійшов Дяк-ревун і крикнув:
— Увага і покора!
Міністри і Спиновики попадали на коліна, а прості люди мусили бити поклони і цілувати землю.
Дяк-ревун розгорнув сувій і почав:
— Ми, Цар над царями і Володар над володарями, зібрали вас, щоб явити свої великі милості! — Від його голосу прилягла трава.
Він проголошував:
— Ми, обранець небес і підкорювач світу, спиняємо бурі, керуємо сонцем, даємо вам хліб! Наші мисливці, ковалі й гречкосії найстаранніші. Чи в усьому підзоряному світі ще є такий народ, який
Міністри й Спиновики загукали:
— Слава! Слава!
Кузьма і Дем’ян мовчать. А Стражник ляскає в долоні, показує очима, щоб і вони плескали, виявляючи одностайність.
Дяк-ревун гримить ще дужче:
— Ми своїми очима доглядаємо до кінця сходу і заходу, до кінця півночі і півдня. Під високою рукою пройдемо і ощасливимо землі і народи, а тих, хто не схоче наших милостей, обернемо в рабів і невільників, пустимо вдовами і каліками, осиротимо і знищимо.
Міністри і Спиновики знову славили Царя. А Дяк-ревун, перепочивши, гримів далі:
— Від цього дня наказуємо: віддавати нам хлопців і дівчат!
— Здавати хліб, вовну, м’ясо!..
— Кувати списи, мечі!..
— За найменший непослух — кара: смерть!
Міністри й Спиновики за кожним пунктом указу гукали «слава», а численні Стражники приневолювали людей бити поклони й цілувати землю.
— Якби хтось ослухався і якби десь виникли заворушення, ми, обранець небес і підкорювач світу, погасимо сонце і нашлемо вічну темряву. Кінець! — пролунав бас Дяка-ревуна.
Навколо вежі вгору полетіли шапки і картузи.
Змій-чотириголовець пильно дивився і дослухав, хто яким дихом дихає. Як раптово з’явився, так раптово і зник. Його вже не було, а шапки й картузи летіли вгору. Міністри і Спиновики так виявляли свою вірність Цареві, що Стражники почали їх втихомирювати, цьвохкаючи батогами.
— Нема закону й рятунку, — прошепотів Дем’ян, а Кузьма понурив голову.
Настали лихі часи. І раніше люди робили панщину, і раніше їх обдирали, як липку, а тепер нічого не залишали. Живіть, мовляв, вірністю Цареві. Птахи і звірі теж Царські. Але хіба Цар думає, чим вони годуються?
Почалися обмани, потаємні крадіжки. Хто вкрав, а його не зловили, той не злодій. Сільський Голова і Стражник цупили собі відверто. Хто їм що зробить, коли вищі за них заступаються, а сірому зневажають? Кругом сама неправда.
Та найстрашніше, що беруть хлопців і дівчат. Підростуть, їх і женуть у Царську вежу. Зав’язують очі чорною хустиною, саджають на гойдалку, гойдають, щоб голова замакітрилася, і морять голодом. Раз у три дні виповзає сам Змій-чотириголовець шепче на вухо: «Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе». Якщо новобранець повторить ці слова, Цар дає йому в руки дрібку сухаря й ковток води. Так триває до того часу, поки голодний, із зав’язаними очима призвичаюється ще здалеку чути, як вповзає чотириголовий Змій, і починає заздалегідь вигукувати:
— Я твій, Царю. І нехай у мене не буде Царя над тебе!
Якщо він вигукнув твердо, впевнено — готовий, вивчився. Стає чорнохустинником, бо носить до скону на
Хлопців шикують у солдати і ведуть загарбувати сусідні землі. Шикують і деяких дівчат, а інші залишаються служницями, а то й наглядачками. Чорнохустинники забувають про своїх матерів і батьків, про свій рід: мати і батьківщина — Цар. Вони — Царські діти.
Саджали у вежу Кузьму і Дем’яна. Гойдалися вони на тій гойдалці, де замакітрюються голови, куштували дрібки сухаря й ковтки води з руки Змія-чотириголовця, але чорнохустинниками не стали. Ніяк не могли привчитися вигукувати твердо і впевнено:
— Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе.
Їх тільки тому і пощадили, що вони неабиякі ковалі, а то ворон і кісток не знайшов би.
БИТВА
Новобранців проводжали усім родом. Стражник і Голова наглядали за порядком.
Селом ішли ще сяк-так. Та село кінчалося, починався вигін, і матері заводили своїми розпачливими голосами:
— Куди ж ми вас виряджаємо, молодих, як цвіт? Ліпше б ми виряджали вас на смерть, ніж ви підете на війни чи ще хто знає куди! Якщо не накладете головами, повернетеся, то що нам з того? Ви не признаєте ні батька, ні матері. Нам старим хоч живцем у могилу…
Стражник наставляв піку, щоб матері не лементували, а Голова робив страшні очі.
А матері заводили ще дужче:
— Ой, не признаєте, забудете, відцураєтеся… Хіба не правда: здирали данину, насилали солдатів — син лупцював нагаєм батька, а коли мати заступилася, він і рідну матір оперезав нагаєм… Діти-діточки…
На вигоні Стражник відкидав батьків і родичів від новобранців, а Голова наставляв:
— Не ридати, а радіти треба! Не плакати, а сміятися і витанцьовувати — ваші діти йдуть на Царську службу… — і погупував чобітьми, танцюючи зі своєю палицею-сучковиком.
Дорога здригалася від плачів і тужіння. Тоді Голова страхав:
— Ви хочете, щоб Цар погасив сонце і нагнав вічну темряву? Ви того хочете?
Стражник вів хлопців і дівчат, а дорога ще довго стогнала.
Таке саме діялося, коли збирали побори.
Люди почали казати, що настає кінець світу. Тоді в кузню до Кузьми й Дем’яна прийшли старі дідусі, старі бабусі й почали просити, щоб якось допомогли звільнитися від Змія-чотириголовця. Ковалі мовчки кували. Старі люди похитали головами, мовляв, Кузьма і Дем’ян теж бояться, що Цар вкраде і погасить сонце, бояться, хоч вони і брати-безсрібники…
Але що не рік, то ще важче. Хати розвалюються, село стає пусткою. В кузню прийшли середні люди — мисливці, рибалки, гречкосії.
— Не ми вас просимо: самі наші ліси вас просять встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися Кузьмі й Дем’янові мисливці.
— Не ми вас просимо: сама наша річка вас просить встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися рибалки.
Поклонилися гречкосії, кажучи:
— Не ми — сама наша земля волає визволення.
Ковалі мовчать. У горні гуде. Молот поковує.