Гойдалка дихання

Мюллер Герта

Гори, розташовані у неї вдома, вона перераховує вже помаліше, низькі Татри, Бескиди, які закінчуються у лісових Карпатах, у верхній течії Тиси. Моє село називається Луґі, маленьке, бідне, заховане у горах село біля Кашау. Там гори дивляться на нас з висоти, зазирають нам у голови, аж поки ми не помремо. Той, хто залишається там, стає мудрим, але багато хто їде геть. Тому і я поїхала до Праги, до консерваторії.

Велика охолоджувальна башта — це матрона, вона носить свої темні дерев'яні обладунки на стегнах, ніби корсет. Вона стоїть, стиснена цим корсетом, а день і ніч з її рота вириваються білі хмаринки. І тікають кудись подалі, як люди з гірського селища Беа Цакель.

Я розповідаю Беа

про гори у Семигороді, Трансільванії, це також Карпати, — кажу я їй. Тільки у нас гори мають біля себе круглі глибокі озера. їх називають морськими очима, бо вони такі глибокі, що їхнє дно перебуває на тому ж рівні, що і дно Чорного моря. Коли дивишся у гірське озеро, то відчуваєш себе ногами на горі, а очима у морі. Мій дідусь каже, що Карпати під землею носять Чорне море на руках.

Тоді Беа розповідає про своє дитинство з Туром Прікулічем. Що він народився у тому ж селі, жив на тій самій вулиці і навіть сидів із нею за однією партою. Коли вони бавилися, вона була конем, а Тур кучером. Вона впала і зламала собі ногу, але це з'ясувалося аж згодом. Тур бив її нагайкою і стверджував, що вона прикидається, бо не хоче більше бути конем. Вулиця була дуже нерівною, а в іграх Тур завжди був садистом. А я розповідаю про гру в стоногу. Діти діляться на дві групи стоніг. І перетягують одне одного через намальовану крейдою лінію кожен на свою територію, щоб там з'їсти. Але стоноги з іншої території теж не віддають свого і з обох сторін жертву хапають за живіт і з усієї сили тягнуть. Здається, що тебе зараз розірвуть, у мене після цієї гри були синці на стегнах, а одного разу навіть вивихнуте плече.

— Я не кінь, а ти не стонога, — каже Беа. — Коли ти погоджуєшся, що ти той, в кого ти бавишся, тебе карають згідно із законом. А від закону вже не втечеш, навіть якщо переїдеш до Праги.

— Або у табір, — додаю я.

— Так, бо Тур поїде з тобою, — каже Беа. — Він також поїхав учитися, хотів стати місіонером, але не став. Але залишився у Празі, почав займатися торгівлею. Знаєш, закони маленького села і навіть закони у Празі дуже суворі. Тому неможливо вирватися з-під їхньої дії, їх придумали суворі люди. — У цьому місці Беа знову вбудовує у свій погляд те саме характерне сповільнення і продовжує: — Я люблю суворих людей.

«Одного», — думаю я собі, але мушу стримуватися, бо вона живе з цієї суворості і завдяки своєму суворому коханцеві отримала, на відміну від мене, тепле місце на складі одягу. Вона нарікає на Тура Прікуліча і хоче бути одною з нас, але при цьому жити так, як він. Коли вона говорить швидко, то іноді їй майже вдається стерти різницю між нами. Але у кульмінаційний момент вона знову ховається назад, у свою захищеність. Можливо, її очі і повільний погляд стають такими саме завдяки цій захищеності. Можливо, її турбує власна привілейованість, коли вона розмовляє зі мною. І вона так багато говорить, бо хоче крім свого суворого коханця мати ще трохи свободи, про яку він нічого не знає. Або ж, можливо, вона просто викликає мене на відвертість, випитує нас, а потім усе переповідає йому.

— Беа, — кажу я, — ми у дитинстві співали так:

СОНЦЕ У ВЕЛЬОНІ ВИСОКО, КУКУРУДЗА ЖОВТА, ЧАСУ ОБМАЛЬ

Бо найсильніший запах мого дитинства — це гнилий сморід пророслої кукурудзи. Ми поїхали на канікули в гори, на Венч, і пробули там вісім тижнів. Потім літні канікули закінчилися, і ми повернулися. У пісочниці в дворі проросла кукурудза. Коли я витягнув рослину з піску, то побачив, як білі корінці попродиралися по боках ізсередини смердючого жовтого старого зерна.

Беа повторює: кукурудза жовта, часу обмаль. Потім гризе свій палець

і каже:

— Добре, що діти виростають.

Беа Цакель на півголови вища від мене. Її коси намотані довкола голови і нагадують грубезну мотузку завтовшки з руку. Можливо, її голова виглядає такою гордою не лише тому, що вона сидить на складі одягу, а й тому, що мусить носити на собі таке важке волосся. Мабуть, вона мала це важке волосся ще дитиною, щоб у цьому забутому Богом гірському селі гори не могли зазирати їй у голову з висоти, аж поки вона не помре.

Але тут, у таборі, вона не помре. Тур Прікуліч подбає про це.

ОСТАННЯ КРАПЛЯ ЩАСТЯ ДЛЯ ІРМИ ПФАЙФЕР

Уже в кінці жовтня у дощі з'являються цвяшки снігу. Наглядач і його помічник розподіляють між нами норми і відразу ж вертаються назад у табір, у свої теплі службові кімнати. На будові почався спокійний день, вільний від страху перед криками керівництва.

Але посеред цього спокійного дня раптом закричала Ірма Пфайфер. Можливо, РЯТУЙТЕРЯТУЙТЕ або ЯБІЛЬШЕНЕМОЖУ, ніхто точно не розчув. Ми з лопатами і дерев'яними палицями побігли до вапняної ями, але було вже запізно, прораб був уже там. Ми повинні були кинути все на землю. Руки назад — з піднятою лопатою він примусив нас зазирнути у вапняну яму, але заборонив робити хоча б щось.

Ірма Пфайфер лежала обличчям донизу, вапно пускало бульбашки довкола її тіла. Спершу вапно проковтнуло її руки, потім сіра ковдра накрила ноги до колін. Цілу вічність, кілька секунд вапно чекало, випускаючи з себе закручені шлярки. А потім різко квакнуло і заковтнуло тіло до стегон. Поміж головою і шапкою кипіла рідина, голова опустилася, а шапка піднялася. Розпустивши вуха, шапка повільно попливла до берега, ніби наїжачений голуб. Виголена потилиця зі слідами засохлих укусів вошей ще трималася на поверхні, ніби півкавуна. А коли і голова зникла, а стирчав тільки горб на спині, прораб сказав: жалко, очень жалко.

Потім він погнав нас із лопатами на край будівлі до вапняних жінок, зібрав усіх разом і закричав:

— Внимание, люди!

Акордеоніст Конрад Фонн мусив перекладати:

— Увага всім. Якщо хтось не хоче працювати і обирає смерть, то нехай собі має. Вона сама стрибнула вниз. Мулярі бачили все з риштувань.

Нас вишикували в колону і повели на табірний двір. І влаштували перекличку попри те, що був ще ранній ранок. Продовжував іти дощ із льодяними цвяхами, а ми стояли закам'янілі, мов статуї, від внутрішнього і зовнішнього страху. Шіштваньйонов прибіг зі своєї службової комірчини і несамовито кричав. У нього довкола рота була біла піна, як у розпашілого коня. Він кидав у нас шкіряною рукавицею. Той, біля кого вона падала, мусив нахилитися, підняти рукавицю і принести її вперед. Знову і знову. А потім він віддав нас Туру Прікулічу. Той був убраний у дощовик і ґумаки. Тур примушував нас називати свої номери, виступати наперед, потім відступати назад, називати свої номери, далі знову виступати наперед, а тоді назад, і так аж до вечора.

Коли Ірму Пфайфер витягли з вапняної ями і куди поділи тіло, ніхто не знав. Наступного ранку світило яскраве і холодне сонце. У ямі було свіже вапно. Все як завжди. Ніхто не згадував про вчорашнє. Дехто, мабуть, згадував Ірму Пфайфер, її майже нову шапку і ще не зношену фуфайку, бо Ірма Пфайфер, напевно, пішла під землю вбраною, а мертвим не потрібний одяг, коли мерзнуть живі.

Ірма Пфайфер хотіла скоротити собі шлях, а через мішок із цементом, який несла перед собою, не бачила, куди стають її ступні. Мішок набрався дощівки і першим полетів униз. Тому ми не бачили ніякого мішка, коли підбігли до вапняної ями. Так думав акордеоніст Конрад Фонн. Кожен може собі думати, що хоче. Але ніхто не знає точно.