Гойдалка дихання
Шрифт:
Це була ніч із 31 грудня на 1 січня, новорічна ніч нашого другого табірного року. Нас викликали серед ночі на майданчик для переклички. Нас вели вісім вартових із рушницями і собаками. За нами їхала вантажівка. У високому снігу ззаду за фабрикою, біля муру, за яким уже починався степ, нас змусили вишикуватися у ряди і чекати. Ми думали, що це ніч розстрілу.
Я пропхався наперед, щоб бути серед перших і не мусити перед смертю ще вантажити трупи інших. Вантажівка чекала біля дороги. Шіштваньйонов і Тур Прікуліч сиділи в кабіні, а мотор працював, щоб вони не змерзли. Вартові ходили туди-сюди. Собаки тулилися одна до одної, від морозу в них злипалися очі. Час від часу вони піднімали лапи, щоб не задубіти.
Ми
— Я знаю, ти повернешся.
Це теж було сказано серед ночі, але й у центрі світу. Сьогодні вони, мабуть, святкували Новий рік, а опівночі випили за моє здоров'я, щоб я вижив. Сподіваюся, вони згадували про мене у перші години нового року, перш ніж лягти у теплі ліжка. На нічному столику бабці вже лежить обручка, яку вона знімає щовечора, бо та тисне. А я стою і чекаю на розстріл. Я уявив собі, що всі ми стоїмо у велетенській коробці. Її дах — небо — був укритий чорним лаком ночі і прикрашений старанно відшліфованими зорями. А дно цієї коробки було по коліна вистелене ватою, щоб ми падали на м'яке. Стіни коробки були оббиті крижаним посрібленим шовком, і всюди повно торочок і мережива. На протилежному від нас мурі табору, поміж вежами для вартових, сніг перетворювався на катафалк. А на ньому стояло багатоповерхове ліжко висотою з вежу, воно впиралося в небо, ця багатоповерхова труна, у якій було місце для всіх нас, складених рядами, схожими на ряди нар у бараках. А над усім цим — чорна лакована покрівля. У вартових вежах з обох боків катафалка несли свою вахту двоє вбраних у чорне почесних вартових. З боку, ближчого до табірних воріт, блимало нічне світло табірного двору, схоже на вогник лампадки. З темнішого боку височіли вкриті снігом гілки шовковиці, ніби помпезні вінки з квітів, із написами і скорботними паперовими стрічками. Сніг приглушує звуки, думав я собі, постріли мало хто почує. Наші рідні спокійно сплять, безтурботні і втомлені новорічним святкуванням, десь посередині світу. Можливо, їм сняться наші небажані похорони у новому році.
А мені вже не хотілося нікуди з цієї багатоповерхової могили. Якщо ти прагнеш опанувати власний страх смерті, але не можеш протидіяти їй, то сама по собі з'являється байдужість. А окрім того, холоднеча, посеред якої тобі не можна рухатися, послаблює відтінки цього страхіття. У трансі замерзання я віддався розстрілу.
Але у цей момент двоє закутаних росіян, які вийшли з причепа машини, кинули нам під ноги лопати. Тур Прікуліч і один із росіян протягнули між темрявою і білістю снігу чотири мотузки, паралельні до муру фабрики. Комендант табору Шіштваньйонов заснув у кабіні вантажівки. Можливо, він був п'яний. Він спав, сперши підборіддя на груди, як подорожній, якого забувають в останньому купе нічного потяга. Він спав, поки ми копали. Тобто не так, ми копали, поки він спав, бо Тур Прікуліч повинен був чекати на його розпорядження. Поки ми копали між мотузками два ряди своїх могил перед розстрілом, він спав. Не знаю, як довго це тривало, мабуть, аж поки небо не посірішало. І весь цей час лопата повторювала мені в такт копання: «Я знаю, ти повернешся». Від копання я знову отямився і волів краще продовжувати голодувати, мерзнути і працювати на росіян, ніж бути розстріляним. Я погоджувався, що бабуся має рацію:
— Так, я повернуся, — відповідав я, але потім заперечував: — Так, але ти ж знаєш, як це складно.
А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.
Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:
— Копати ями під дерева!
Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало
У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.
Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.
Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.
Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:
— Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?
Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.
У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.
Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.
Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.
— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.
Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.