Гойдалка дихання
Шрифт:
Одного разу після переклички я зібрався з силами і запитав Тура Прікуліча, звідки у нього цей шалик. Він, не вагаючись, відповів:
— З дому, він у мене завжди був із собою.
Він нічого не сказав про Беа. Минуло два тижні, а я не отримав від Беа Цакель ні крихти солі або цукру. Цікаво, чи ці обоє добре вгодованих мали хоча б приблизне уявлення про те, як сильно вони обдурювали мій голод. Хіба не вони довели мене до такого стану, коли мій власний шалик більше мені не личив. Хіба вони не знають, що шалик залишається моєю власністю, поки я не отримаю за нього хоча б щось. Минув цілий місяць, сонце вже більше не було таким блідим. Лобода знову стала сріблясто-зеленою, дикий кріп заколосився парасольками. Я вийшов із шахти і почав збирати лободу в пошивку. Коли я нахилявся, мені в очах темніло і я бачив перед собою лише чорне сонце. Я приготував свою лободу, вона смакувала, як болото, у
Дорогою до смітника я знову зустрів Беа Цакель, а вона, як завжди, просто заговорила зі мною про Бескиди, які впадають у лісові Карпати. А коли вона дійшла до моменту своєї втечі з рідного села Луґі до Праги і до того, як Тур Прікуліч нарешті перейшов від місіонерства до торгівлі, я перебив її і запитав:
— Беа, ти подарувала Туру мій шалик?
Вона сказала:
— Він просто забрав його собі. Він такий.
— Як це? — запитав я.
— Просто, — відповіла вона. — Він обов'язково дасть тобі щось за це. Можливо, один вільний день.
У її очах відбивалося не сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.
— Беа, яка мені користь від вільного дня? — сказав я. — Мені потрібні цукор і сіль.
З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.
Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.
Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще — вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, — я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.
Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються,
— Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, — кажу я.
А мама киває:
— Так, так, нафталін.
Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.
Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині — побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.
Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші — вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею — другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд — ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.
Вентилі у густому плетиві труб — це КРИНИЦІ НАФТАЛІНУ, з них капає. Уночі видно, які білі у них крани. Це інша білість, не така, як у снігу, плинна. І чорнота будівель теж відрізняється від нічної, вона колюча. А місяць має одне своє життя тут, а ще одне — вдома, над фронтонами маленького міста. І як тут, так і там, він має подвір'я, у якому всю ніч горить ліхтар і освітлює старенький інвентар — оббите плюшем крісло і швейну машинку. Крісло пахне квітами цитрини, швейна машинка — воском для меблів.
Але найбільший подив у мене викликала параболічна вежа, МАТРОНА, грандіозна охолоджувальна споруда, не менше ніж стометрової висоти. Просочений чорним, її корсет пахнув сосновою смолою. Біла, незмінної форми хмара над охолоджувальною вежею складалася з водяної пари. Водяна пара не має запаху, але вона тонізує слизові оболонки носа, підсилює всі довколишні запахи і стимулює вигадування нових зникомих слів. Лише янгол голоду вмів вводити в оману настільки ж добре, як Матрона. Поряд із параболічною вежею лежала гора штучних добрив, ще довоєнних штучних добрив. Штучні добрива, — розповідав Кобелян, — це один із дериватів вугілля. ДЕРИВАТ звучало обнадійливо. Гора штучного добрива здалеку приваблювала яскравим блиском, так, ніби це було гліцеринове мило у целофані. Я пригадав, як в одинадцятирічному віці побував у Бухаресті, це було у 1938-му, тоді я вперше побачив великий сучасний магазин Калеа Вікторіеі, де відділ цукерок був довжиною з цілу вулицю. Солодкий подих у носі, на пальцях шарудить целофан. Мене охоплюють холодні і гарячі хвилі, зсередини і ззовні. Зі мною трапилася моя перша ерекція. Магазин називався «Сора» — сестра. Окремі шари довоєнних штучних добрив зрослися у єдине ціле, прозоро-жовті, гірчично-зелені і сірі. Зблизька вони пахли чимось дуже гірким, як галун. Каменю галуна я змушений був довіряти, адже він зупиняв кров. Деякі тутешні рослини споживали сам лише галун, і їхні квіти були ліловими, ніби зупинена кров, а потім на них виростали ягоди брунатно-лакованого кольору, як висохла кров ховрахів у степовій траві.