Гойдалка дихання
Шрифт:
Після паузи починається танго. Я танцюю з іншою Ціррі. Наша співачка Лоні Міх стоїть на півкроку перед музикантами. Коли звучить палома, вона робить ще крок уперед, бо хоче мати цю пісню тільки для себе. Руки і ноги у неї нерухомі, очі вона зводить догори, головою хитає. Її зоб тремтить, голос стає хрипким, як звук глибоководного джерела:
Корабель опинився на дні, І з собою потягне він нас. Всі на світі матроси сумні, Всім приходить прощатися час. Кінець усьому настає, З'являєтьсяКоли танцюють палому як слід, усі повинні мовчати. Тут кожен втрачає дар мови і думає тільки про те, про що повинен, навіть якщо думається йому через силу. Тоді кожен несе перед собою свою тугу, ніби важку скриню. Ціррі збивається з ритму, і я міцно притискаю руку їй до спини, аж поки вона не починає знову рухатися як слід. Вона відвернула від мене голову, щоб я не бачив її обличчя. Її спина тремтить, я відчуваю, як вона плаче. Її шморгання досить гучне, я мовчу. А що я міг би сказати крім того, щоб вона перестала плакати?!
Оскільки без пальців неможливо танцювати, Труді Пелікан сидить на лавці, а я сідаю до неї. Вона відморозила пальці ще першої зими. А влітку їх потрощила бричка з вапном. Восени їй їх ампутували, бо бактерії проникли під пов'язку. Відтоді Труді Пелікан ходить на п'ятках, схиляє плечі вперед, а сама відхиляється назад. Від цього її спина стає круглою, а руки штивніють, мов руків'я від лопати. Оскільки тепер вона не може працювати ні на будові, ні на фабриці, ні в гаражі, то починаючи від другої табірної зими вона допомагає у медпункті.
Ми кажемо на медпункт, що це просто кімната для помирання. Труді Пелікан говорить:
— Ми не маємо нічого, щоб допомогти хворим. Хіба що іхтіол для натирання.
Фельдшерка-росіянка вважає, що німці помирають хвилями. Зимова хвиля найбільша. Літня іде відразу за нею за кількістю епідемій. Восени дозріває тютюн, тоді починається осіння хвиля. Вони отруюються тютюновою самогонкою, яка ще дешевша за вугільну. А різати собі вени склом немає сенсу, так само як намагатися відрубати собі ногу або руку.
— Так само марно, але ще важче, — каже Труді Пелікан, — битися головою об стіну, поки не впадеш замертво.
Більшість людей у таборі ти знаєш тільки в обличчя. З перекличок, з їдальні. Я знав, що багатьох більше немає. Але якщо вони не померли на моїх очах, я не вважав їх покійними. Я уникав питання, де вони тепер. Якщо ти постійно бачиш, як хтось помирає у тебе на очах і випереджає у цьому помиранні тебе самого, твій страх росте. А з часом цей страх стає всесильним і надзвичайно схожим до байдужості. Бо інакше, як примусити себе діяти оперативно, коли знаходиш мерця. Треба якомога швидше роздягнути його, поки він ще не застиг і поки ніхто інший не присвоїв собі одяг. Треба забрати з-під подушки його заощаджений хліб, поки цього не зробив хтось замість тебе. Усе це — наша метода скорботи. Коли за мерцем прийдуть до барака, для табірного керівництва не повинно залишитися нічого, крім самого тіла.
Якщо мрець не був твоїм другом, то для тебе його смерть корисна. Забирати у мерця не соромно, бо якби ти опинився на його місці, він зробив би те саме, і ти б йому це дозволив. Табір — це вкрай практичний світ. Ти не можеш собі дозволити сорому і страху. Ти живеш у стані стабільної байдужості, можливо, боягузливої задоволеності. Це не має нічого спільного із злорадством. Мені здається, що чим менше ти боїшся мертвих, тим сильніше тримаєшся за
Так співає наша співачка Лоні Міх, і на чолі у неї виступають краплі поту. А Цитра-Ломмер тримає на колінах свій інструмент, на пальці у нього — металевий перстень. Після кожного рядка він відщипує від струни м'яке відлуння і підспівує. А Ковач Антон кілька разів пересуває свій барабан уперед, аж поки не опиняється на такій відстані від Лоні, що може зачепити її обличчя паличками. Пари танцюють під спів і похитуються, наступаючи одне одному на ноги, ніби птахи, які сідають на землю, коли дує сильний вітер. Труді Пелікан каже, що ми все-одно не можемо більше ходити, ми можемо тільки танцювати, ми перетворилися на товсті шматки вати, у яких коливається вода і стукотять кістки, але їхній звук слабший за удари барабана. Причинами цього вона називає мені свої латинські таємниці з медпункту.
Поліартрит. Міокардит. Дерматит. Гепатит. Енцефаліт. Пелаґра. Дистрофія з викривленим ротом, яку називали Обличчям мертвої мавпи. Дистрофія з негнучкими холодними руками, яку називали Пазурами когута. Деменція. Правець. Тиф. Екзема. Ішіас. Туберкульоз. Дизентерія з кров'ю у калі, фурункули, пухлини, атрофія, сухість шкіри і сверблячка, запалення ясен, випадіння зубів та гниття зубів. Про відмороження Труді Пелікан не згадує. Як і про відмороження частин обличчя, шкіра на яких стає кольору цегли з білими плямами, ці плями темнішають у перші дні весни і стають темно-брунатними, такими, якими зараз є обличчя тих, хто танцює. А оскільки я нічого не кажу і ні про що не питаю, Труді Пелікан міцно хапає мене за лікоть і каже:
— Лео, я говорю серйозно, не помирай взимку.
А барабанщик співає з Лоні на два голоси:
Моряк, забудь про мрії, Не думай про домівку…Труді говорить крізь пісню, що мерців узимку складають на вулиці, на задньому дворі, закидають снігом і так залишають на кілька ночей, щоб вони остаточно задубіли. А гробарі страшенно ліниві і не хочуть копати могили, тому розрубують труп на шматки і риють лише невеличку дірку.
Я уважно слухав Труді Пелікан і відчуваю, що у мені є потроху від кожної з її латинських таємниць. Музика додає смерті сміливості, і тепер вона може хитатися в ритм разом із усіма.
Я тікаю від музики у свій барак. На сторожових вежах по обидва боки алеї, яка веде до табору, стоять вартові, невеличкі і застиглі, ніби вони впали з Місяця. З ліхтарів на вежах ллється молоко, зі сторожки на вході до табору у двір долинає сміх, там знову п'ють самогон із цукрових буряків. А на центральній алеї табору сидить вартовий пес. Його очі світяться зеленим, а між передніми лапами у нього лежить кістка. Мені здається, що це куряча кістка, і я заздрю псові. Він це відчуває і гарчить. Я мушу сказати щось, аби він не скочив на мене, і я кажу: