Гойдалка дихання
Шрифт:
З моменту мого повернення кожне нове відчуття кожного нового дня має свій власний голод і вимагає взаємності, якої я йому не даю. Нікому більше не дозволено чіплятися за мене. Голод навчив мене, а приниження зробило недосяжним, саме приниження, а не гордість.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, у моєму мозку залишилася тільки невпинна катеринка, яка повторювала день і ніч: холод обрізає, голод обманює, втома обтяжує, туга за домом розриває, воші і блохи кусають. Я хотів би виторгувати заміну на речі, які не жили, але і не мертві. Я хотів домовитися про рятівний обмін між моїм тілом і лінією горизонту у повітрі вгорі
Нульова зона — це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити. Нуль садить тебе під замок своєї задушливої ніжності. Рятівний обмін не терпить ніяких порівнянь. Він примушує і спрощує аж до такого: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, мені, здається, вдалося здійснити справді рятівний обмін. Іноді я мусив би перейняти терплячість лінії горизонту і вкритих пилюкою вулиць. Перетворившись на шкіру і кістки у своєму ватнику, я не зміг би сам врятувати своє життя.
Те, як живиться тіло, досі залишається для мене таємницею. У тілі відриваються одні і створюються інші частини, так само як на будові. Ти бачиш себе й інших щодня, але жодного дня не зауважуєш, скільки у тобі всього ламається або, навпаки, спинається на ноги. Залишається таємницею, яким саме чином калорії все забирають або віддають. Як їм вдається знищити у тобі всі свої сліди, коли вони забирають, і, навпаки, відновити все, коли вони віддають. Ти не знаєш, коли саме з тобою сталася та чи інша позитивна зміна, але ти знову відчуваєш приплив сил.
Протягом останнього табірного року ми отримували за свою роботу гроші, їх давали кожному в руки. І ми могли купувати щось на базарі. Ми їли сушені сливи, рибу, російські налисники з солодким або підсоленим сиром, салом чи смальцем, кукурудзяні пляцки з підливкою з цукрових буряків, масну халву з соняшникового насіння. Не минуло і кількох тижнів, як ми знову нормально харчувалися. На нас понаростали скожі на мочалки прошарки жиру, перукар називав нас БАМСТІ. Ми знову стали звичайними чоловіками і жінками, так, ніби вдруге вступили у перехідний вік.
Нова хвиля марнославства розпочалася у жінок ще тоді, коли чоловіки бездумно блукали туди-сюди по табору у своїх ватних уніформах. Вони знову відчули себе достатньо вродливими, і це давало їм підстави для марнославства. А потім янгол голоду отримав нове відчуття для одягу, для нової табірної моди. Чоловіки приносили з фабрики шматки білосніжних лляних мотузок, довжиною приблизно метр і товщиною з руку. Жінки розбирали ці мотузки на нитки і плели з них залізними гачками бюстгальтери, трусики, блузки і трико. Вузлики вони затягували всередину, на зовнішній стороні не було видно жодного. Жінки плели навіть стрічки у волосся і брошки. Труді Пелікан носила плетену лілію, яка була схожа на пришите до грудей горнятко для мокко. Одна з Ціррі носила брошку-конвалію, це були причеплені до дротів білі напальчники, а Лоні Міх — пофарбовану червоною цеглою жоржину. У цей перший період транспортування льону я теж здавався собі ще достатньо вродливим. Але вже незабаром я теж відчув потребу обновити свій гардероб. Я досить довго просидів із голкою в руках, щоб пошити собі з подертого пальта з оксамитовими зав'язками кепку. План її створення сидів у мене в голові, це була доволі складна для виконання конструкція з усіма можливими вишуканостями. Довкола голови я зробив основу з ґуми для коліс, обшив її тканиною, розмір кепки дозволяв носити її навскоси, натягуючи на вухо. Дашок над обличчям був зроблений із шматка руберойду, овальна верхня частина була зміцнена шматком паперу з мішка для цементу, а вся шапка зсередини була вимощена шматочками
На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.
Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.
А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.
Я пішов до пана Ройша з Ґоттенбрунна, що у Банаті. Я знав його тільки з перекличок. Удень він розгрібав завали сміття на розбомбленій фабриці. А вечорами за тютюн латав подерті фуфайки. Він був кравцем, а відтоді, як янгол голоду легковажно кружляв довкола, то його вміння користувалися неабияким попитом. Пан Ройш витягнув скручену в клубок мотузку і поміряв мене з ніг до голови. Потім сказав, що для штанів необхідно півтора метра тканини, для маринарки три метри і двадцять сантиметрів. А крім того, три великі ґудзики і шість маленьких. Підкладку для маринарки він дістане сам, так він сказав. Я хотів, щоб маринарка мала ще пояс із пряжкою. Він запропонував мені виготовити пряжку з двох металевих кілець, які проходили одне в одне, а на спині зробити подвійну складку, одну навпроти другої. Він сказав, що зараз такі дуже модні в Америці.
Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку — у клітинку двох кольорів — пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.
Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:
— Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.
Все, що може трапитися, вже тут, — думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:
— Зарозумілість приходить перед падінням.
Але я відповідав йому:
— Людина живе. Людина живе тільки раз.
Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.