Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

— Елізо, — сказав Джордж, — люди, що мають багато друзів, власні домівки, землю та гроші, нездатні любити так, як любимо одне одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив сердешну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: «Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, нещасний мій братику?» А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та

ось я зустрів тебе, і твоє кохання… о, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе від мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.

— Зглянься на нас, доле! — ридаючи, промовила Еліза. — Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..

Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Тільки-но всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.

— Я забігла на хвилинку, — мовила вона, — принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари — гарненькі, теплі. Адже в Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? — спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника. — А оце йому на дорогу. — Вона витягла з кишені невелику пачечку. — Діти ж завжди просять їсти.

— О, дякую, ви така добра! — мовила Еліза.

— Сідай „повечеряй з нами, Рут, — запросила Рейчел.

— Ніні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо Джон попалить мені пироги й віддасть малому весь цукор з цукерниці. Він у мене такий! — засміялася маленька квакерка. — Ну, прощавай, Елізо. Прощавай, Джордже. Щасливої вам дороги! — І Рут хутенько вибігла з хати.

Невдовзі по вечері до будинку під’їхав фургон. На небі вже сяяли зорі. Файнес швидко зіскочив з передка, щоб примостити подорожніх, дверей будинку вийшов Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу. Хода його була тверда, обличчя спокійне та рішуче. За ними вийшли Рейчел і Саймон.

— Ви на хвилинку злізьте, — мовив Саймон до тих, що були у фургоні — а я трохи підмощу жінкам і дитині.

— Ось дві буйволячі попони, — сказала Рейчел. — Роби все так, щоб зручніш було сидіти. Адже їхати цілу ніч.

Джім зліз перший і дбайливо допоміг своїй старенькій матері, що вчепилась йому за руку й сполохано озиралася довкола, неначе десь от-от мала наскочити І погоня.

— Джіме, твої пістолі в порядку? — тихо й спокійно запитав Джордж. і 2

— Авжеж, — відказав Джім.

— І ти знаєш, що тобі робити, якщо вони нас доженуть?

— Певно, що знаю, — сказав Джім, випинаючи свої широкі груди. — Невже ти гадаєш, що я знову віддам їм мою матусю?

Поки вони перемовлялись між собою, Еліза попрощалася з добросердою Рейчел, і Саймон підсадив її у фургон. Тримаючи на руках хлопчика, вона забралася в задок і сіла на буйволячі шкури. Там-таки всадовили й стару, а Джордж і Джім примостилися на товстій дошці посередині. Файнес заліз на передок.

— Щасливої дороги, друзі! — мовив Саймон.

— Бувайте здорові! — озвалися втікачі.

Фургон рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.

Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом фургон сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик

скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу заспокоїлась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, „висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.

Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й рівне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней І прислухався.

— Здається, Майкл, — мовив він. — Чути, начебто його кінь біжить чвалом.

Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.

На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис вершника, що чимдуж скакав до них.

— Напевне він! — сказав Файнес.

Джордж і Джім, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з фургона. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння — усе ближче й ближче, — аж ось нарешті він вигулькнув з-за пагорка, де його вже можна було гукнути.

— Так, це Майкл! — мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: — Гей, Майкле!

— Це ти, Файнесе?

— Еге! Ну що там? Вони вже близько?

— На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Позаливали очі, лаються, люті, наче вовки.

Об тій-таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит.

— Ану, хлопці, мерщій у фургон! — мовив Файнес. — Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.

Обидва миттю скочили в фургон, і Файнес стьобнув коней. Майкл поскакав поряд. Фургон гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з-заду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із фургона, побачили на гребені далекого пагорба гурт вершників, обриси яких бовваніли на тлі червонястих смуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх фургона, що вирізнявся вдалині, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джім відчайдушно стискали в руках пістолі.

Погоня швидко наближалася. Аж раптом фургон круто повернувся і опинився біля великого стрімчака, що височів над самотнім кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.

— Приїхали! — гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка. — Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до фургона й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.

Всі миттю вискочили з фургона.

— Отак! — мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі. — Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі — і ходу!

Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.

— Сюди, — мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння. — Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!