Хатина дядька Тома
Шрифт:
Коли весь посуд був начищений, столи повишкребані до білого, а все, що могло прикро вразити око, порозтикане по кутках, Діна надягала святкову сукню, чистий фартух та розкішний високий завій і виганяла з кухні всіх малих шибайголів, щоб «тримати її в порядку». Треба сказати, що ці періодичні напади ретельності часто тягли за собою чималі незручності для всіх у домі, бо Діна бувала така замилувана з своїх начищених каструлях, що вперто відмовлялася вживати їх на діло, принаймні доти, доки не згасав її запал.
Минуло
1 За старогрецьким міфом, цареві Сізіфу по смерті було присуджено витягати на гору величезний камінь, що кожного разу скочувався назад.
— В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!
— Не маю щодо цього ніякого сумніву, — відказав Сен-Клер.
— Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!
— Охоче вірю.
— Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!
— Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка, валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів — за здобутками.
— Але скільки переводиться добра… які збитки!..
— Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу — це непристойно.
— Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?
Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен-Клер голосно засміявся.
— їй-право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?
— Чого ж ви не навчаєте їх?
— Навчати? Дурниці! Чого я, по-вашому, маю їх навчати? Оце-то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів — її на це вистачить, будьте певні, —але шахрувати їх однаково не відучить.
— Невже серед них зовсім нема чесних?
— Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема — ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм,
то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!
— Який жах! — мовила міс Офелія. — Невже вам не соромно за себе?
— Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада, — відказав Сен-Клер. — Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі — скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.
Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:
— О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!
До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.
— А, це ти, Прю? — озвалася до неї Діна.
Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:
— Ох, краще б я вже сконала!
— Чому ви хочете померти? — спитала міс Офелія.
— Скінчились би тоді мої муки, — хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.
— А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? — обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.
Жінка спідлоба зиркнула на неї.
— Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!
— Ану, Прю, — мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.
Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.
— Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику, — сказала Діна. — Полізь, Джейку, дістань.
— Квитки… Які ще квитки? — спитала міс Офелія.
— Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.)
— А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.
— Так тобі й треба, — мовила Джейн, ота метка покоївка. — Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.
— І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.
— Це дуже погано й нерозумно, — сказала міс Офелія, — красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.
— Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму — і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…
Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.