Хатина дядька Тома
Шрифт:
— Топсі, не бреши мені, а то я звелю тебе відшмагати.
— Ой пані, та шмагайте мене хоч цілий день, а я однак не скажу інакше! — мовила Топсі, заходячись плачем. — Я ніколи не бачила цієї стрічки, вона, мабуть, сама забилася мені в рукав. Мабуть, міс Фелі покинула її на ліжку, а вона заплуталася в простиралах, а тоді залізла мені в рукав.
Міс Офелію так обурила ця безсоромна брехня, що вона схопила дівчинку й добре труснула.
— Щоб ти не сміла мені брехати!
Від струсу з другого рукава на підлогу
— Он воно як! — вигукнула міс Офелія. — Може, ти й тепер скажеш, що не брала стрічки?
Топсі призналася, що взяла рукавички, але крадіжку стрічки й далі заперечувала.
— Слухай, Топсі, — сказала міс Офелія, — якщо ти признаєшся в усьому, я не відшмагаю тебе.
Знаджена цією обіцянкою, Топсі визнала обидва гріхи й почала гірко каятись.
— А тепер скажи мені ось що. Вчора я дозволила тобі цілий день бігати по всьому дому, і ти напевне взяла ще якісь речі. Тож розкажи мені, що ти взяла, і я не стану тебе шмагати.
— Ой пані! Я взяла оту червону штучку, що міс Єва носить на шиї.
— Он як, капосне ти дівчисько! А ще?
— А ще Розині сережки… червоненькі.
— Ану йди і зараз же принеси сюди намисто й сережки.
— Ой пані, не можу! Вони згоріли!
— Згоріли? Що ти вигадуєш? Іди принеси, а то я тебе відшмагаю.
Топсі з криком і сльозами присягалася, що не може.
— Вони згоріли… я спалила їх!
— Навіщо ж ти їх спалила? — запитала міс Офелія.
— Бо я погана… Така погана… просто страх яка. От не можу себе здержати, і край.
Якраз у цей час до кімнати безтурботно зайшла Єва. На шиї в неї було те саме коралове намисто.
— Єво, де ти взяла своє намисто? — запитала міс Офелія.
— Як це взяла? Воно весь час на мені, — відповіла Єва.
— І вчора теж було?
— Так. І знаєте, що смішно, тітонько? Я навіть і спала в ньому. Забула зняти на ніч.
Міс Офелія аж остовпіла з подиву. Тим більше, що в цю мить до кімнати зайшла Роза, несучи на голові кошик із щойно випрасуваною білизною, і в вухах у неї хилиталися коралові сережки.
— Ні, я просто не знаю, що мені робити з цією дитиною! — в розпачі мовила міс Офелія. — Ну навіщо ти сказала мені, що взяла ці речі, га, Топсі?
— Та пані ж звеліла мені признаватись, а я не могла надумать, в чому б мені ще признатися, — відказала Топсі, витираючи очі.
— Ніхто не казав тобі признаватися в тому, чого ти не робила, — заперечила міс Офелія. — Це ж така сама брехня, як і перша.
— Ой, та невже? — мовила Топсі, невинно розширивши очі.
— Ха! Де вже там сподіватись від неї правди, обізвалася Роза, обурено дивлячись на Топсі. — На місці хазяїна я відшмагала б її до крові! Я б їй показала, як брехати!
— Ні, ні, Розо! — мовила Єва з владним виразом, що його іноді прибирала. — Не можна так, Розо. Я й чути про це не хочу.
— Ой лишенько! Ви такі добрі, панночко Єво. і зовсім
— Замовч, Розо! — звеліла Єва. — Щоб я більше не чула від тебе такого.
Очі дівчинки палали щічки розшарілися. Роза вмить притихла.
— У панночки Єви татова кров, одразу видно. Всіх на світі ладна захищати, так само як і він, — пробурмотіла вона, виходячи з кімнати.
Єва стояла й дивилася на Топсі.
— Бідна Топсі, ну нащо тобі красти? — лагідно мовила вона. — Тепер про тебе добре дбатимуть. А коли хочеш, я дам тобі будь-яку свою річ, аби тільки ти не крала.
То було перше добре слово, що його почула нещасна дитина за все своє життя. Лагідна мова так вразила цю дику, зашкарублу душу, що в її гострих круглих оченятах зблиснуло щось ніби сльоза. Та її в ту ж мить пригасило уривчасте хихотіння і звичайний вищир. Ні! Коли вже вухо зроду не чуло нічого, крім лайки, йому не так легко повірити доброму слову. Те, що казала Єва, здалося Топсі чудним, незрозумілим, і вона не повірила їй.
То що ж було робити з Топсі? її поведінка спантеличила міс Офелію. Виявилося, що її власні виховні принципи тут непридатні. Отож, щоб вигадати час на роздуми, вона замкнула Топсі в темну комору, сподіваючись, що там дівчинка набуде хоч трохи доброчинності, а вона сама тим часом розважить, як їй діяти далі.
— Не уявляю собі, — сказала вона Сен-Клерові, — як я приборкаю цю дитину без биття.
— Ну, то бийте її на здоров’я. Я даю вам цілковиту волю робити все, що ви хочете.
— Дітей треба шмагати, — промовила міс Офелія. — Я ще ніколи не чула, щоб їх виховували інакше.
— Та звісно ж, — погодився Сен-Клер, — чиніть так, як вважаєте за краще. Тільки мушу сказати вам ось що. Я бачив, як цю дитину лупцювали і кочергою, і лопатою, і всім, що трапить під руку. Отож вона звикла до такого поводження, і коли ви хочете досягти чогось більшого, то, мабуть, доведеться вам молотити її ще дужче.
— То що ж з нею робити? — спитала міс Офелія.
— Ви порушили серйозне питання, — сказав Сен-Клер, — і я хотів би, щоб ви самі знайшли на нього відповідь. Що робити з людською істотою, яку можна приборкати лише з допомогою батога? Та й то не завжди. Тут у нас таке часто трапляється.
— Рішуче не знаю. Я зроду не бачила такої дитини.
— Такі діти тут не дивина, та й дорослі теж. То як же з ними бути? — спитав Сен-Клер.
— Просто ради собі не дам, — відказала міс Офелія.
— От і я теж, — докинув Сен-Клер. — Ви так багато говорили про наші обов’язки щодо їх виховання, що мені й справді захотілося, щоб ви самі спробували виховати хоч одну дитину, яких у нас тут тисячі.
— Це ваш лад творить таких дітей, — сказала міс Офелія.
— Я знаю. Але вони створені, вони існують, — то що ж з ними робити?