Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

— Ви погляньте! — мовила Джейн, показуючи на ті сліди. — Чи це не доказ того, яка вона зіпсована? Наморочимось ми з нею, от побачите. Терпіти не можу цих негреняті Такі вони бридкі! І навіщо це хазяїн купив її?

Згадане «негреня» слухало ті міркування з таким самим, як і перше, покірливим, сумовитим виглядом, лиш крадькома зиркаючи своїми гострими блискучими оченятами на сережки у вухах Джейн.

Коли нарешті дівчинку одягли в усе ціле й коротко постригли, міс Офелія вдоволено зауважила, що тепер вона стала трохи схожа на людину. В голові міс

Офелії вже зродилися деякі задуми щодо її виховання, і, сівши проти дівчинки, вона вдалася до розпитів.

— Скільки тобі років, Топсі?

— Не знаю, пані, — відказало те створіння, вискаливши зуби.

— Не знаєш, скільки тобі років? Невже ніхто тобі не казав? Хто була твоя мати?

— Не було в мене матері, — сказала дівчинка і знов оскалилась.

— Не було матері. Як це так? Де ти народилася?

— Я не народилася, — впевнено мовила Топсі з таким відьомським вищиром, що коли б міс Офелія була вразливіша, то могла б подумати, що перед нею не дівчинка, а якесь бісівське поріддя.

Та міс Офелія мала міцні нерви, до того ж була розважна й діловита, а тому суворо сказала:

— Так відповідати не можна, дитино. Я з тобою не жартую. Скажи мені, де ти народилась і хто були твої батько й мати.

— Я не народилась! — правила своєї дитина, ще дужче затявшись. — Не було в мене ні батька, ні матері, нікого не було! Я виросла в торговця, з цілим гуртом малих. Нас доглядала стара тітка Сью.

Було очевидно, що дівчинка говорить щиро. Джейн, хихотнувши, докинула:

— Ой пані, та їх таких скільки хочете. Торговці купують їх за безцінь зовсім малих і вирощують на продаж.

— А в хазяїв ти довго жила?

— Не знаю, пані.

— Ну, скільки часу — рік чи менше?

— Не знаю, пані.

— Ой пані, ці дурні негри нічогісінько не тямлять, — знов обізвалася Джейн. — Вони й гадки не мають про час, не знають, що таке рік і скільки вони прожили на світі.

— Ти вмієш шити? — спитала міс Офелія, розваживши, що слід звернутися до простіших тем.

— Ні, пані.

— А що ти вмієш? Що ти робила в хазяїв?

— Носила воду, мила посуд, чистила ножі, прислуговувала гостям.

— Хазяї були добрі до тебе?

— Та вже ж, — відказала дівчинка, хитрувато скинувши оком на міс Офелію.

Мір Офелія припинила цю багатонадійну розмову й підвелася. Позад неї, зіпершись на спинку стільця, стояв Сен-Клер.

— Маєте незасіяний лан, сестрице. Тут досить простору для ваших принципів, і виполювати майже нічого не доведеться.

Виховні принципи міс Офелії, як і всі інші її принципи, були сталі й чітко визначені. Такі принципи панували в Новій Англії у минулому столітті й збереглися дотепер лиш по віддалених і темних місцях, куди не сягнули залізниці. Коротко їх можна б висловити так; треба навчати дітей слухатися старших читати й шити, а коли вони брешуть — шмагати їх. Оце й усе, що міс Офелія знала про виховання, і з цими-от знаннями вона взялася виховувати малу дикунку.

Усі в домі вважали, що дівчинка

належить міс Офелії. Отож, знаючи, що кухонна челядь поглядає на неї косо, міс Офелія визнала за краще обмежити місце виховних заходів своєю кімнатою. Певно, дехто з читачів, гідно оцінить її самопожертву, коли ми скажемо, що вона вирішила поступитися своїм незмінним правилом власноручно стелити собі постіль та прибирати в кімнаті й поклала на себе страдницький обов’язок навчити цього Топсі.

Почала вона з того, що другого ранку привела Топсі до себе в кімнату й стала урочисто втаємничувати її в мистецтво застеляння ліжка.

І от уявіть собі Топсі, вимиту й підстрижену, вже без любих її серцю кісок, одягнену в чисте платтячко й накрохмалений фартушок, що сумирно стоїть перед міс Офелією з таким урочистим виглядом, наче прийшла на похорон.

— Дивись, Топсі, зараз я покажу тобі, як треба застеляти моє ліжко. Я люблю, щоб воно було охайне. Ти повинна навчитися робити все так, як я скажу.

— Еге ж, пані, — тяжко зітхнувши, озвалася Топсі з сумним та поважним виглядом.

— Ну, то дивись, Топсі. Ось рубець простирала. Отут лице, а тут спід. Затямила?

— Еге ж, пані, — відказала Топсі й знову зітхнула.

— Тепер дивись далі. Спіднім простиралом ти покриваєш валок під подушку — отак, — а потім рівненько підтикаєш край під перину — отак. Бачиш?

— Еге ж, пані, — мовила Топсі, зосереджено дивлячись на простирало.

— А верхнє простирало, — провадила далі міс Офелія, — треба стелити отак і добре підіткнути сюди — отак, вузьким краєм у ноги.

— Еге ж, пані, — знову підтакнула Топсі.

Та ми розкажемо й те, чого не бачила міс Офелія. Тим часом, як вона відвернулась, заклопотана своїми простиралами, її малолітня учениця примудрилася вхопити пару рукавичок та шовкову стрічку й спритно сховала їх у рукави. За мить вона знову стояла, як перед тим, сумирно згорнувши руки.

— А тепер, Топсі, подивимось, як це зробиш ти, — сказала міс Офелія і, стягнувши з ліжка простирала, сіла на стілець.

Топсі зосереджено і вправно зробила все, як хотіла міс Офелія: розрівняла простирала, розгладила кожну зморщечку, і все те з такою пильністю та дбайливістю, що її вчителька аж дивом дивувалася. Та вже наостанку за якимсь нещасливим порухом кінець стрічки вислизнув у неї з рукава. Міс Офелія враз помітила його й підскочила до дівчинки.

— Це що таке? Ах ти ж, погане дівчисько! Ти її вкрала!

Вона витягла стрічку з рукава Топсі, але дівчинка й оком не змигнула, тільки втупилася в неї з невинним подивом.

— Ой, та це ж стрічка міс Фелі, правда? Як же вона втрапила мені в рукав?

— Топсі, поганко, ану не бреши мені! Ти вкрала цю стрічку!

— Ой пані, та кажу ж вам, що ні! Я її оце тільки побачила.

— Топсі, — мовила міс Офелія, — хіба ти не знаєш, що брехати погано?

— Я ніколи не брешу, міс Фелі, — відказала Топсі з поважним і доброчесним виглядом. — Усе воно правда, що я оце сказала, чистісінька правда.