Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

— Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?

Єва платила йому не меншою приязню і ставала в пригоді чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразно читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.

На той час, до якого дійшла наша розповідь, Сен-Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повиганяла всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де завжди повівав свіжий вітерець.

Вілла Сен-Клера була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері

вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й здавалася щораз мальовничішою.

Було одне з тих ясних літніх надвечір’їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало вкрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де-не-де вирізнялися білокрилі вітрильники, що нечутно ковзали сюди-туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.

Том і Єва сиділи на замшілій лавочці в повитій зеленню альтанці на березі озера.

— Дядечку Томе, — мовила Єва, — скоро я піду од вас.

— Куди, панночко Єво? Дівчинка підвелась і, показала ручкою на небо. Багряний відсвіт заходу сяйнув на її золотих кучерях та розпашілому личку. Очі її задумливо дивилися вгору.

— Туди, — відказала вона, — до ясних зір, Томе. Скоро вже.

У Тома боляче стислося серце, і він пригадав, що останніми місяцями йому часто впадало в око, як схудли Євині рученята, яка прозора зробилась її шкіра, уривчастий став віддих. Раніше вона годинами бігала й бавилась у саду, а тепер швидко стомлювалась і виснажувалась. Він не раз чув, як міс Офелія говорила про кашель, від якого не допомагають жодні ліки. Навіть тепер щічки й рученята дівчинки палали сухотним жаром. І все ж Томові ніколи й на думку не спадало те, на що оце натякувала Єва.

їхню сумну розмову перепинив занепокоєний голос міс Офелії:

— Єво!.. Єво!.. Ну ж бо, дитино, вже роса впала, тобі не можна бути надворі!

Єва й Том поспішили додому.

Міс Офелія мала великий досвід у догляданні хворих. Живши в Новій Англії, вона добре навчилася розпізнавати найперші скрадливі кроки цієї тихої, підступної недуги, що забирає стільки прекрасних, найдорожчих душ і заздалегідь, ще не порвавши жодної видимої нитки життя, накладає на них печать неминучої смерті.

Вона давно вже помітила легкий сухий кашель дівчинки, хворобливий рум’янець на щоках. Не помилялася вона й щодо того, звідки у Єви незвичайний блиск в очах і чому вона так легко збуджується, — все те було від гарячки.

Міс Офелія пробувала поділитися своїми побоюваннями з Сен-Клером, але той, завжди такий добродушний, сердито й роздратовано відкидав її припущення.

— Не крячте, сестрице, я терпіти цього не можу! — казав він. — Хіба ви не бачите, що дитина просто росте? Діти завжди слабшають, коли швидко ростуть.

— Але отой кашель!..

— Кашель то пусте… нічого він не значить! Мабуть, вона трохи застудилася.

— Точнісінько так само починалось і в Елізи Джейн, і в Елен, і в Марії Сендерс.

— Ой, облиште ви ці нісенітні вигадки! Всі ви, доглядальниці, аж надто мудрі. Ледве дитина кахикне або чхне, як вам уже ввижаються хтозна-які страхіття. Глядіть за нею добре, не пускайте ввечері надвір, не давайте багато бігати, і все буде гаразд.

Так казав Сен-Клер,

але в душі дедалі дужче нервувався й непокоївся. Він день у день стривожено стежив за Євою, і це виявлялося навіть у тому, як він щоразу повторював, що «дитина цілком здорова», що її кашель нічого ще т говорить, — то, мовляв, просто невеличка шлункова недуга, які нерідко бувають у дітей. Але сам він приділяв дівчинці набагато більше часу, ніж раніш, частіше брав її з собою кататися верхи і мало не кожного дня приносив додому якісь рецепти чи зміцнюючі засоби — «не тому, — казав він, — що вони потрібні дитині, а про всяк випадок — шкоди вони їй не завдадуть».

Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен-Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь-що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.

Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.

— Мамо, — якось звернулася вона до матері, —чому ми не навчаємо наших слуг читати?

— Та що ти, доню! Це не заведено.

— А чому? — спитала Єва.

— Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.

— А от міс Офелія навчила Топсі читати, — не вгавала Єва.

— Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі — найгірша дитина, яку я будь-коли зустрічала в житті.

— А бідна няня! — мовила Єва. — Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?

Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:

— Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! — додала вона. — Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.

Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.

— Ти так байдуже дивишся на нього, доню! — зауважила Марі.

— Воно дорого коштує, мамо?

— Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти — чимале багатство.

— От якби воно було моє! — сказала Єва. — І щоб я могла робити з ним що хочу!

— То що б ти зробила?

— Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати…

Євину відповідь урвав сміх її матері.

— Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?