Хатина дядька Тома

Бичер-Стоу Гарриет

— Атож, — сказав Адольф. — Мій хазяїн міг би всіх вас тут купити як старий мотлох.

— Ого, ви подумайте лишень, — не вгавав Сембо, — який ми великий пані.

— Я належав родині Сен-Клерів, — гордо промовив Адольф.

— Та що ти кажеш?! Хай мене повісять, якщо вони не раді тебе здихатись! Мабуть, продають тебе разом з битим посудом та всяким іншим непотребом! — сказав Сембо, глумливо скривившись.

Адольф, не тямлячи себе з люті, кинувся на напасника. Він лаявся і молотив його кулаками, а всі довкола аж за боки бралися з реготу. На те ревище з’явився доглядач.

— Що це тут, хлопці? Ану вгамуйтеся! — гукнув він, заходячи, і замахнувся довгим канчуком.

Усі миттю розбіглися

хто куди. Тільки Сембо, покладаючись на свої привілеї визнаного блазня, лишився на місці і з гримасами крутив головою щоразу, як доглядач замірявся на нього канчуком.

— Та що ви, пане, це ж не ми винні, слово честі! Ми тут усі тихі й сумирні. А оці нові негри — просто якісь розбійники, весь час до нас чіпляються!

Доглядач обернувся до Тома й Адольфа і, не заходячи в розпити, вділив кожному по кілька стусанів. Тоді наказав усім лягати спати й пішов собі.

Тим часом, як у чоловічій кімнаті відбувається ця сцена, читачеві, можливо, цікаво буде заглянути до такого самого приміщення, призначеного для жінок. Там він побачить велике зборище невільниць усіх відтінків шкіри між чорним і білим та будь-якого віку — від малих дівчаток до древніх бабусь, — що покотом лежать на підлозі в різних позах. Ось гарненька десятирічна дівчинка — напередодні продали її матір, і вона цілий вечір плакала, аж поки заснула, та ніхто на неї навіть і не глянув. А ось стара немічна негритянка з кощавими плечима й зашкарублими від тяжкої праці руками — її продадуть завтра за безцінь, як нікому не потрібний мотлох. А навколо них ще з півсотні жінок, що попростягалися долі, угорнувши голови хто в ковдру, хто в якусь одіж. Та онде в кутку, осторонь від інших, сидять дві невільниці, дуже різні на вигляд. Одна — пристойно убрана мулатка, літами десь між сорока й п’ятдесятьма, з добрими очима та приємним лагідним обличчям. Високий завій з ясно-червоної індійської хустки та гарно пошита сукня з хорошої матерії свідчать про те, що ця жінка жила у дбайливих господарів. Поруч, пригорнувшись до неї, сидить дівчинка років п’ятнадцяти — її дочка. Вона квартеронка — це видно з світлішого кольору Ті шкіри, хоч загалом вона дуже схожа на матір. У неї такі самі темні лагідні очі, ще й з довшими віями, та пишні каштанові кучері. Убрана вона теж дуже добре, а її тендітні білі руки, як видно, ніколи не знали чорної роботи. Цих двох мають продати завтра в одному гурті із слугами Сен-Клера.

Обидві ці жінки — назвемо їх Сьюзен і Емелін — були служницями в однієї доброї побожної новоорлеанської дами, що дбайливо доглядала й виховувала їх. Вона навчила їх читати й писати, ретельно навертала на праву путь, і жилося їм так щасливо, як тільки може житися невільникам. Але єдиний син їхньої господині, що розпоряджався всім її добром, через свою недбалість та легковажність заплутався в боргах і врешті збанкрутував. Одним а його найбільших кредиторів була солідна фірма Б. і К° в Нью-Йорку. Після його банкрутства Б. і К° надіслали листа своєму повіреному в Новому Орлеані, і той наклав заборону на майно (головну його вартість становили ці дві жінки та ще невільники, що працювали на плантації), а тоді сповістив про це своїх віродавців у Нью-Йорку. Містер Б., чоловік побожний, громадянин вільного штату, одержавши цю звістку, почув себе трохи ніяково. Він не схвалював работоргівлі, аж ніяк не схвалював, одначе ішлося про тридцять тисячі доларів, а то були надто великі гроші, щоб поступитися ними задля тих чи тих принципів. Отож, добре все обміркувавши й порадившись з людьми, думку яких він знав наперед, містер Б. відписав своєму повіреному, щоб той залагодив справу на власний розсуд, а виторг надіслав йому.

Другого дня після того, як цей лист надійшов у Новий Орлеан, Сьюзен і Емелін забрали з дому й відвели до рийку

дожидати торгів, призначених на наступний ранок, і, поки вони сидять там, ледь освітлювані блідим місячним промінням, що пробивається крізь заґратоване вікно, ми можемо послухати їхню розмову. Обидві плачуть, але приховують це одна від одної.

— Мамо, поклаливи голову мені на коліна, то, може, трохи поспите, — каже дівчина, силкуючись удавати спокійну.

— Не до сну мені, Ем! Не можу я спати. Може, це остання ніч, що ми з тобою разом!

— О мамо, не кажіть такого! А може, нас іще продадуть разом, хто знає.

— Якби не ти, Ем, я б і не турбувалася, — мовила жінка. — Але я так боюся тебе втратити, що мені весь час увижаються самі страхіття.

— Чому, мамо? Он і той чоловік казав, що ми обидві гарні на вигляд і що нас охоче куплять.

Сьюзен пригадала обличчя та слова того чоловіка У неї боляче стислося серце на згадку, про те, як він роздивлявся руки Емелін, як підняв їй кучері й назвав її першорядним товаром. Як і кожну матір, її жахала думка, що її дитину продадуть на безчестя й ганьбу. Та надії вона не мала, захисту ні від кого не сподівалася.

— От було б чудово, мамо, якби ми потрапили до якоїсь однієї родини. Ти стала б куховаркою, а я покоївкою чи швачкою. Та, певно, так воно й буде. Приберемо завтра веселого й моторного вигляду, розкажемо про все, до чого ми здатні, то, дивись, нас і куплять обох, — не вгавала Емелін.

— Причешеш завтра коси зовсім гладенько назад, — сказала Сьюзен.

— Навіщо, мамо? Мені ж так буде гірше.

— Нехай. Зате попадеш до кращих господарів.

— Я тебе не розумію, — мовила дівчина.

— Поважні люди куплять тебе з більшою охотою, коли побачать, що ти порядна, проста з виду й не намагаєшся прикрасити себе. Я ж краще знаю їхні звичаї, — сказала Сьюзен.

— Гаразд, мамо, я причешуся просто.

— І ще, Емелін… Якщо від завтра ми більше не побачимось, якщо мене продадуть кудись на плантацію, а тебе в інше місце, то завжди пам’ятай, чого тебе навчали змалечку, і шануйся…

Так промовляє вбита горем мати. Вона знає, що завтра перший-ліпший бездушний, грубий мугир може стати повновладним господарем її дочки — аби тільки він мав гроші, щоб її купити. То де вже тоді дитині шануватися? Думаючи про це, мати пригортає до себе дочку й гірко шкодує, що дівчина така гарна й приваблива. А думка про те, що її виховано в цноті й доброчесності аж над звичайну міру, ще дужче крає материне серце. Та розрада в неї лиш одна — молитва, і скільки таких молитов лине до неба з отих чистих, добре опоряджених в’язниць для рабів!..

Мирне й сумовите місячне сяйво відкидає на сплячих людей чорну тінь ґрат. Мати й дочка співають тужної пісні, що її завжди чути на похоронах рабів:

Ой де ж це наша Мері? Ой де ж це наша Мері?

Назавжди покинула нас. Вона тепер на небі, Вона тепер на небі.

Назавжди покинула нас.

Вони співають тихими сумними голосами, і здається, то не пісня, а тяжке зітхання, сповнене розпачу та без надії, лине по темній в’язниці в лад із зворушливими словами.

Ой де ж це Пол і Сайлас? Ой де ж це Пол і Сайлас?

Назавжди покинули нас. Вони тепер на небі. Вони тепер на небі.

Назавжди покинули нас.

Співайте, бідолашні, співайте! Ніч така недовга, а ранок розлучить вас навіки!

Але ось і ранок, і все заворушилося, і шановний містер Скегз уже клопочеться, споряджаючи товар до торгів. Чіпким поглядом озирає вбрання кожного, сипле навсібіч наказами — ану жвавіше, ану веселіше! І ось уже всі пошикувалися колом до останнього огляду перед тим, як рушати на торги.

Містер Скегз, у пальмовому брилі, з сигарою в зубах, походжає всередині кола, накладаючи на свій товар завершальні мазки.