Хатина дядька Тома
Шрифт:
Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. «Ганьба! Дикунство! Мерзота!» — промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.
Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.
— Як ви сьогодні почуваєте себе? — запитала міс Офелія.
У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:
— Ой, і не знаю, сестрице… Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!
І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною
— Я прийшла, — сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову, — я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.
Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:
— Он як? А що ж з нею таке?
— Вона дуже карається своєю провиною.
— Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!
— Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?
— А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте, змалечку вдавати з себе хтозна-яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!
— Але ж поміркуйте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.
— Делікатність! — зневажливо засміялася Марі. — Надто гучне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не краща за отих обідраних дівок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як пишатися!
— Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість, — мовила міс Офелія.
— Жорстокість? Та в чому ви бачите жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п’ятнадцять канчуків і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, аж ніяк.
— Нічого жорстокого! — проказала за нею міс Офелія. — Та я певна, що будь-яка дівчина краще померла б!
— Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побоїв не звикати. Це ж єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки-но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя від них не буде, отак точнісінько, як від моїх слуг. Ну, та тепер я приберу їх до рук! Нехай знають: хто не шануватиметься, того враз пошлю до ката! — закінчила Марі, владно повівши очима довкола.
Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася пороху і от-от мала вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.
Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона нічим не змогла їй допомогти. А трохи згодом прийшов один із слуг і сповістив, що пані звеліла йому відвести Розу до катівні. І хоч як вона плакала й благала, та довелось їй усе-таки йти.
Через кілька днів після тієї пригоди, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього косо, та поки був живий Сен-Клер, не дуже
— Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? — сказав Адольф.
— Хто тобі сказав? — спитав Том.
— Я сховався за запоною, коли хазяйка балакала з адвокатом. За кілька днів усіх нас пустять з торгів.
— На все божа воля! — промовив Том і, згорнувши руки на грудях, тяжко зітхнув.
— Ніколи більше не буде в нас такого хазяїна, — скрушно сказав Адольф. — Та як на мене, то нехай краще продають, аніж зостатися під рукою хазяйки.
Том відвернувся. Серце його сповнилося смутку. Надія на визволення, думки про далеку сім’ю зринули в його стражденній душі, як ото морякові, що потопає, трохи не допливши до берега, востаннє бачаться за гребенем чорної хвилі церковний шпиль та любі дахи рідного містечка. Він міцно стиснув руки на грудях, стримав гіркі сльози, що підступали до горла, і намагався знайти розраду в молитві. Та його бідна душа так палко прагнула свободи, що то були марні зусилля, і чим більше він твердив: «Хай станеться воля твоя!» — тим тяжче краялось його серце.
Том пішов до міс Офелії, що після смерті Єви ставилася до нього з неприхованою повагою та доброзичливістю.
— Міс Фелі, — сказав він, — хазяїн Сен-Клер обіцяв дати мені волю. Він казав, що вже порушив цю справу, то якби міс Фелі зробила таку ласку та побалакала з хазяйкою, вона, може, й згодилася б довести цю справу до кінця, бо ж хазяїн так хотів.
— Я замовлю за тебе слово, Томе, і зроблю що зможу, — відказала міс Офелія. — Все залежить від місіс Сен-Клер, і тому я не стану манити тебе надіями. Але поговорити спробую.
Ця розмова відбулася через кілька днів після пригоди з Розою. Міс Офелія вже збиралася в дорогу назад на Північ. Добре все обміркувавши, вона розважила, що того разу розмовляла з Марі надто запально, і тепер вирішила не гарячкувати й бути по змозі згідливою. Отож, узявши своє плетиво, ця добра жінка рушила до покою Марі з твердим наміром виказати в наступних переговорах про Тома всю свою улесливість та дипломатичний хист.
Марі лежала на канапі, спершись ліктем на подушку, і Джейн, що перед тим ходила по крамницях, показувала їй зразки тонких чорних матерій.
— Оце мені підійде, — мовила Марі, вибравши один клаптик. — От тільки я не певна, чи годиться вона на жалобну сукню.
— Та що ви, пані! — догідливо сказала Джейн. — Онде й місіс Дербенон, генералова вдова, носила того літа точнісінько таку сукню. Ще й як годиться!
— А ви що скажете? — звернулася Марі до міс Офелії.
— У кожного свій звичай, — відповіла міс Офелія. — Вам видніше.
— Річ у тім, — сказала Марі, — що я зовсім не маю чого надягти. А я ж на тому тижні спродуюсь і від’їжджаю, то неодмінно мушу щось вибрати.