Херем
Шрифт:
– Іди, – стиха промовив опікун Шатра, – доки відкриті ворота.
Слід було подякувати, попрощатись як слід, але щось незнайоме й пекуче взялося судомою, забиваючи подих. Тож він кивнув поспіхом і рушив своєю дорогою.
Раві проводжав його поглядом, повним смутку і сумніву. Він і сам не знав, за кого тримає приблуду. Він повинен був вибрати, але й досі вагався.
Асата ж тим часом спокійно проминув ворота і вже роздумував, куди ж йому податися далі – на схід до заколотників чи на захід до розбійників,
Він впізнав голос миттєво, бо чекав на нього, хоч і не сподівався надміру. Жінка у грубім покриві спинилась неподалік, у жовтавому поросі, що курився в останніх навскісних променях світла. Обличчя – як і колись – запнуте білою хусткою.
– Моя пані просить про зустріч, – невиразно мовила вона.
«Як вона? – поривався спитати Асата. – Що сталося?», але стримав себе. Навряд чи миршава вповноважена говорити. Однак, нема сумніву що причина існує, і поважна, інакше б Агарі не наважилася ризикнути.
– Там само, у той же час, – повідомила служниця, відразу ж відвернувшись.
Вона рушила поспіхом, мовби прагнучи якнайшвидше позбутися небажаного товариства. Чимось не догодив їй Асата, але не це бентежило його найбільше. Він зробив Агарі царицею, але хтозна ще, якою ціною. Вона кличе його – а значить, справа повернула не зле. їй потрібна його допомога, але чи може він повернутись?
Цілком ймовірно, що його вже шукає спраглий жертовної крові синод. Ймовірно, що і знайде. Чи зможе він мовчати, коли вони запитуватимуть?
А навіть попри те… Як змогла служниця так вчасно дізнатись, що він вирушив з міста? Невже збіг?
Асата не знав, шо йому робити. Він ще довго стояв посеред дороги незгірш за ідола перехресть, не в силі зробити вибір. А коли сонце торкнулося вкритих рясними оливами пагорбів, він рушив у напрямі Ган-Авіву, залишивши дорогу до порятунку позаду.
Навдивовижу порожнє було у Весняному Саду тієї ночі. Мовби знали зловмисні та безталанні, що не варто їм бути свідками, хай би там що не ховала бентежна сутінь.
Асата сів на пошерхлу траву коло входу і налаштувався чекати. Вже тоді йому прийшла невтішна певність – Агарі не прийде. Слід було бути цілком навісною, аби тікати з-під пильного нагляду царського почту на зустріч зі злочинцем та заколотником.
Але не повернутися, не прийти, коли кличуть, він теж не міг. Це означало би зрадити віру того, хто покладався на нього… Це було би блюзнірством, ба більше – це було просто неможливо.
Тим часом друга варта проминула і зійшов тонкий місяць-недобір, гостро позираючи межи чорних віт.
І тоді він почув кроки. Якусь коротку мить Асата іще сподівався побачити кдешу, але сподівання те збігло стрімко і незворотно. Кроки були важкі й рішучі, і лунали вони зусібіч.
їх було багато, і хто лише не прийшов… Варта, певна річ,
Асата роззирнувся. Де там тікати – навіть крок ступити навряд чи вдасться під пильним оком лучників та пращників. Ой ні, тепер його ніхто не відпустить. Занадто цінна здобич для обох царств аби, хоч дихнути поперек.
Він поволі підвівся, шукаючи поглядом проводиря загону. Це не Завул – бо ж ніхто не дозволить йому керувати на чужій землі. Аж ось нарешті… Ні, зітхнув Асата, ні, лише не… А втім, чому ж ні?
Раві виступив з-за дужих плечей варти і неквапно рушив до бранця. Аж занадто неквапно, відзначив той. Глянувши йому в лице, Асата ледь знову не сів. Всього можна було чекати – лють, жаль чи кривда, але… Подив? Панічне, болісне розгублення?
– Чому ти повернувся? – підійшовши впритул, видихнув Раві. – Якби ти був тим, про кого сповіщено, то не повернувся би!
– Хіба не казав тобі, що в пророцтві купа помилок? – знизав плечима Асата.
Раві замружився у зневірі.
– Чого стоїмо? – вибухнув дратівливою люттю князь. – Веліть в'язати поганця!
Жрець Саави вимовив щось нечутне і нарешті кивнув. За мить, коли його штовхнули на землю і вивернули лікті за спину, Асаті вдалося кинути останній погляд на Раві. Дивна річ, але той, здається, молився. Ніколи раніше Асата не бачив його за тією справою, але зараз ось сподобився побачити. Цікаво, чи чує його Херем? А коли чує, то нехай здригнеться – коли навіть останньому з вигнанців страшно від такої молитви.
Але невдячна робота оповідача: уже і багаття згасло, і сахі застиг, а хоч би хто про те подбав. Дарма, що в горлі дере, а поза шкірою біжать крижаки – нехай, значить, мучиться лиходій, так йому, мерзенному!
Зітхаю тяжко, розгинаючи закляклу спину, і намагаюся роздмухати вогнище. Гості мої мовчать, ба навіть не ворушаться, бовваніючи проти раннього досвіту, наче химери при храмі. І щось не квапляться вже звично затаврувати шахраєм та підбрехачем. Невже повірили?
– Брехня! – нарешті підхоплюється Сеной. – Не вірю ані слову!
Ну ось, Творцеві слава! Сенсеной та Сенгелаф проте далі правлять мовчанку. Сеной позирає розгублено, ніби оце зрадила йому тверда земля під ногами.
– Ну? – вимогливо мовить він. – Що скажеш, Сенсеною?
– Певна річ, – кахикнувши, каже той, – про віру й мови нема. Однак відомо нам не з чужих слів чи облудних свідчень, що вперше Херем було замкнено саме тоді, напередодні суду над осоружним небу негідником Асатою.
Сенгелаф киває, потішений наявністю безперечної опори чи останнім славоспівом – не розбереш.