Херем
Шрифт:
– За знеславлення Зам-Арійського князя, підбурення заколоту та розладнання шлюбу царя Ір-Оламу.
Отак, коротко і чесно – не встиг і змучитись.
– Брешеш, як собачий князь! – радісно реготнула тінь. – Хай би щось одне, та й то… За таке забивають на плаский корж! А ти осьо…
– Осьо… – пирхнув Асата. – Так тому лише, що не схотіли бруднити площу моєю паскудною смертю.
– А-аа… – розгубилася тінь. – Але ж від смерті простого злочинця, як-ось я, відчищають одним молебнем!
– Ну, значить,
Тінь всілася зручніше.
– Це, – повідомила вона, – велика таємниця. Але ти ж так чи сяк скоро ґиґнеш… Так що біди не буде. Слухай. Звати мене Маззакіном. Я розбійник з Кривого Узгір'я. Подорожніх чистимо, з караванів данину беремо, таке всяке. А оце приїхав до Ір-Оламу у справі, збір наш дорожній махнути на вино та реманент. Ну, і втрапив у облаву на ринку. Ет, що казати, дурня вийшла, сам знаю. Але ми, на узгір'ї, народ хитрий та мудрий – мав я із собою дрібонького шкалика. Проста травка, а як вип'єш – мама рідна за живого не признає; отож, як взяли мене до буцегарні, так і винесли. Я і знав, що сюди потраплю.
– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?
– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.
Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.
– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?
– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.
– Що, правда?
– Ну!
Розбійник паскудно зареготав.
– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!
– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.
– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!
– Не було такого! – запротестував Асата.
– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!
– Це не я! – вжахнувся винуватець.
– А хто? – розгубився розбійник.
– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.
– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.
– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?
Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!
– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.
Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити
Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.
Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!
– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?
Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.
Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.
– Навряд, – чесно зізнався він. – А тобі нащо?
– Та от я все думаю, – мовив той, – чи правду ти мені сказав, чи згодував коржа квасного?
– А що то важить уже? – зітхнув вигнанець.
– Ні, ні, ні, послухай! – у запалі заперечив той. – Якщо ти і є Асата-Набі, то ти не можеш просто так померти!
– А як це «не просто так»? На голові стоячки? – спромігся на уїдливість Асата.
Розбійник тихо розсміявся.
– А що? Теж можна! Але я про інше тобі правлю! Чув, може? Про Семка-мерця?
– І що з ним? Помер? – зметикував вигнанець.
– Ну, спершу ніби помер. Але про Асату-Набі кажуть, що той його зцілив і підняв з мертвих! Ну, чи цеє… спершу підняв, а тоді вже зцілив.
– Семко-мрець? Щось не пригадую.
– Ні? Він від цараат помер, а був Ір-Олам-ським торговцем, і сім'я його сподівалась уже на спадок, а тут таке горе… тобто цеє, а тут така радість…
– Від цараат? На початку осені?
– Ага! – зрадів Маззакін. – Пам'ятаєш?
Асата мимохіть усміхнувся, хоч не мав уже вдосталь сил, аби тішитись по-справжньому. Хто ж знав, що його спіткання з поховальним кортежем дістане таке несподіване тлумачення?
– І де ви, народ, берете таку дурню?! Семко той ваш був живий-живісінький, а що слабий… ну, я був порадив йому дещо.
– А! Значить, було діло! – переможно виснував розбійник. – То чого ж ти, питається, сам себе не зцілиш, коли мерців з могил піднімаєш і гнильців гоїш?