Хлопці з карного розшуку

Скорин Игорь Дмитриевич

Переконавшись, що новачки звернули увагу на його зброю, Огарков пояснив, що ця кобура зроблена на замовлення, її майже не помітно під цивільним піджаком. І він, Огарков, недавно її спеціально пошив у майстра. Коли хлопці одержать зброю, то він зможе влаштувати і їм такі самі.

Оволодівши увагою хлопців, Огарков змовницьким шепотом попередив їх, щоб не ніяковіли перед начальником карного розшуку, коли він почне кожного перевіряти на хоробрість.

Боровик одразу ж поцікавився, як випробовували його самого, і Огарков, озираючись на всі боки, зашепотів:

— Торік заходжу до начальника в кабінет і, як належить, доповідаю: такий-то прибув для вступу до карного розшуку.

Начальник запитує: «Не боїшся?» Відповідаю: «Ні». Тоді він вигукує: «Зніми кепку!» — а сам зі столу виймає здоровенного маузера й одразу — бах! Дивлюсь — у кепці дірка. А він велить одігнути полу піджака і знову — бах! У піджаці теж дірка. Ну, я, звичайно, стою, тримаюся, розумію, що це випробування, перевірка. А він заховав у стіл пістолет, дістав два червінці, сказав, щоб кепку нову купив та піджак заштопав, і оголосив, що мене прийнято.

Біля них непомітно зупинився середнього віку чоловік у напіввійськовому костюмі й теж слухав розповідь. Як тільки Огарков скінчив, він ухопив оповідача за комір.

— Знову брешеш? Хоча б ви його відлупцювали, хлопці! Ану лишень, ходімо до начальника розшуку, він тебе не на страх, а на брехню перевірить.

— Що ви, дядьку Мишо! І пожартувати вже не можна, — ледве видерся захоплений зненацька Огарков.

— Знайшов кого розігрувати! Не турбуйтеся, хлопці, все у вас буде гаразд! — усміхаючись, сказав дядько Миша.

Розмова з начальником карного розшуку і справді виявилася зовсім не страшною. Михайло Миронович Чертов, невисокий, років на сорок чоловік, у міліцейській формі з двома ромбами в петлицях, мав солідний вигляд. Щоправда, суворі риси його обличчя пом'якшувала несподівана широка усмішка. Розмовляв він з хлопцями тепло, по-батьківському. Розпитував про рідних, про навчання та захоплення. Задушевна бесіда привернула до нього комсомольців.

Одначе настрій у них все ж був поганенький. Неждано-негадано звалилася їм на голову нова, незбагненна справа, що в один момент зруйнувала спокійне, налагоджене життя. Тільки Боровик був задоволений: правив теревені, кепкував з товаришів.

— Слухайте! — раптом похопився він. — А де ж усе-таки Льосик? Він так і не з'явився!

Хлопці обізвалися всі разом:

— Та страх узяв Льосика, страх. За годинник злякався!

— Точно!

— Чхати на цього піжона! Обійдемося без матусиних синків! — вирішив Нефедов.

Лайнувши ще раз дезертира Льосика, всі зійшлися на тому, що при нагоді поговорять з ним по щирості.

З дев'яти комсомольців чотирьох направили на роботу до районів, де проживали їхні батьки. П'ятьох — Боровика, Дорохова, Чекулаєва, Колесова та Нефедова — призначили практикантами в Іркутський обласний карний розшук. Усіх прикріпили до досвідчених оперативних працівників і звеліли наступного дня приходити на роботу.

І ось цей день настав.

Сашко згадав, що в інституті, коли вони з Женею Чекулаєвим прийшли по документи, їм сказали, що чекають їх назад після повної ліквідації злочинності. Але ж скільки тоді років виповниться Сашкові? Тридцять? А може, й цілих сорок. Буде вже не до навчання… Отож доведеться, мабуть, забути і про агрохімію, і про ґрунтознавство. Попереду тільки битва зі злочинцями. Учора секретар комітету комсомолу управління, ставлячи його на облік, казав, що карний розшук у міліції найбойовіший відділ, що в ньому працюють найсміливіші, найрішучіші люди. Щоправда, усе це секретар сказав між іншим, для того, щоб він, Сашко, коли станеться щось, приходив до нього за порадою і допомогою. Але ж чи під силу йому ця нова справа? Чи впорається він? Чи виправдає довір'я?

Закутавшись у ковдру, Сашко ніяк не міг зігрітися,

його не переставали брати дрожі.

В квартирі було тепло, і він зрозумів, що морозить його не від холоду. Так само холодом брало його щоразу, коли оголошували наступну сутичку з новим боксером. Однак це нервове напруження вмить зникало, тільки-но він поринав під канати рингу. Ось і тепер Сашкові здавалося, що його одразу ж пошлють ловити бандитів, злодіїв або грабіжників. А як їх затримувати? Хто вони, ті майбутні супротивники? Які у них звички? Якої треба дотримуватися тактики, вступаючи з ними в сутичку? Різні чутки ходять про бандитську сміливість. Кажуть, що саночники, які грабують і вбивають перехожих вночі на вулицях, озброєні. Хлопці в інституті розповідали, як на Єрусалимському кладовищі мало не півдня точилася перестрілка з бандитами, які забралися в склеп. А як поводитися, коли одразу ж пошлють когось ловити? І зброї у нього нема. Пообіцяли видати револьвер, коли вони його вивчать і складуть залік із стрільби. До заліку з стрільби він готовий хоч і зараз. Із дрібнокаліберної гвинтівки норму на ворошиловського стрільця склав, з пістолета стріляв хоч і небагато, але виконав норми третього спортивного розряду.

«Найголовніше, не розгубитися попервах, а то помилку або прорахунок вважатимуть за страх. І спробуй доведи, що ти не боягуз. Гаразд, діятиму відповідно до обставин», — заспокоїв він сам себе і почав обдумувати, в чому краще йти на роботу. Він бачив, що співробітники одягнуті пристойно і більшість у напіввійськових костюмах, до гімнастерок попідшивано білі підкомірці, хромові чоботи начищено до блиску. Але такого одягу в нього не було, і він вирішив, що найкраще одягнути святковий костюм, синій, шевйотовий, майже новий. Щоправда, тут одразу виникали складності. До костюма належить узувати туфлі. А коли пошлють за кимось стежити? На вулиці ноги враз закоцюбнуть. Значно краще валянки. Але вони не нові, з латками, і в них, мабуть, незручно з'являтися вперше. Ось що: він одягне костюм і черевики; коли й пошлють кудись, померзне трохи. Мати, звичайно, почне питати: «Чого вирядився? Куди зібрався?» Доведеться збрехати, що після інституту йде до Будинку культури або на студентський вечір. Хлопці ще під час проходження медкомісії домовилися не розповідати вдома про карний розшук. Ще невідомо, як усе обернеться. Що не кажи, іспитовий термін.

Учора п'ятьох, що лишалися в Іркутську, зібрали у відділі кадрів. У одне з відділень призначили Нефедова з Колесовим, в інше — Чекулаєва, Боровика та його, Сашка Дорохова. Відразу ж кожного передали, як кажуть, із рук у руки досвідченим працівникам. Сашка прикріпили до Михайла Миколайовича Фоміна, того самого дядька Миші, який висміяв Огаркова під час їхньої першої зустрічі.

Фомін, усміхаючись, узяв Сашка під руку. Одразу стало помітно, що він майже на голову нижчий од свого учня.

— Ходімо, покажу тобі наш кабінет. Хороми не бозна-які, але працювати можна. — Помітивши збентеження практиканта, поплескав його по плечу: — Не хвилюйся, звикнеш, і все владнається.

У маленькій кімнаті стояло два письмових столи, кілька стільців та залізна шафа.

— Отой вільний стіл, — показав Фомін, — буде твій. Влаштовуйся.

Сашко ніяково, боком сів за стіл.

— Давай-но я тобі розповім дещо про наші порядки, — спокійно вів далі Фомін, ніби не помічаючи збентеження новачка. — Отже, так: робочий день у нас починається о дев'ятій. Удень можна вийти на півгодини до їдальні, а з п'ятої години — перерва до восьмої вечора. У цей час найкраще поспати вдома годинку-другу, бо частенько доводиться працювати до пізньої ночі чи навіть уночі.