Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Сніг зрадливо рипів під ногами, і молодим слідчим здавалося, що незнайомка, помітивши їх, почала навмисне петляти. Двічі пройшовши тим самим провулком, вони збагнули, що ця особа їх розкусила. Вони наздогнали її й зупинили.
— Де живете? Ваші документи! — навперебій зажадали хлопці.
З-під хустки, що закривала обличчя, блиснули на диво молоді очі, і жіночка кокетливим тонким голосочком проспівала:
— А навіщо вам? Живу тут, на П'ятій Радянській, он у тому будинку. В гості можу запросити тільки одного… — І жінка зазивно
Юнаки перезирнулися. Чекулаєв узяв на себе роль старшого. Відкликав Сашка вбік і запропонував:
—Іди перевір документи і не спускай з неї ока, а то заховає що-небудь. Я побіжу у відділення міліції, зателефоную Попову, візьму кого-небудь з хлопців і миттю до тебе, тут недалеко.
Сашко кивнув і мовчки попрямував до будинку. Він не бачив, як Чекулаєв швидко, майже бігом, пройшов другим боком вулиці. Коли той порівнявся з хвірткою четвертого будинку, чиясь міцна рука буквально втягла Женьку у двір.
Жінка підвела Дорохова до невеликого рубленого модринового будинку. Ще здалеку Сашко почув звуки гармонії і хвацької пісні. Він не зумів приховати раптової тривоги. Супутниця помітила його розгубленість, безцеремонно оглянула з голови до ніг і глузливо підбадьорила:
— Та ти не бійся, хлопче, ходімо, я тобі які тільки схочеш документи покажу. — І, підморгнувши, додала: — І почастувати чим знайдеться.
«Ти бач, за хлопчиська має!» Сашкова гідність була зачеплена, і він, не роздумуючи, ступив на ґанок. Двері з вулиці вели до напівтемного коридору. Не встиг Дорохов розгледіти другі двері, як жінка, відштовхнувши його вбік, заскочила до кімнати й голосно гукнула:
— Зустрічайте гостя — лягавого, сам напросився. Про документи питає.
Прямо навпроти дверей, за столом, що був заставлений пляшками й найрізноманітнішими стравами, Сашко побачив двох чоловіків напідпитку. Погляд вихопив гармоніста з червоним рябим лицем, у білій розстебнутій сорочці. Урвавши акорд, він скочив на рівні, скинув з плеча гармонію і, схопивши зі столу сулію, гарикнув:
— Заходь, гостям завжди раді.
Сашко ледве встиг відхилитися. Скалки літрової пляшки, що поцілила в одвірок, бризками розлетілися по кімнаті, обминувши, на щастя, його голову.
У Дорохова раптом сяйнув здогад: він збагнув, що потрапив у лабети до бандитів і перед ним той самий довгожданий рябий, якого вони шукали скрізь. Миттю майнула думка, що йому все ж таки пощастило. Не роздумуючи, він вихопив з кишені наган і звів курок. Сухе металеве клацання револьвера на мить збентежило бандитів, а на Дорохова подіяло підбадьорливо. Помітивши, що рука рябого потяглася за другою пляшкою, вистрелив у стелю. Бандити відступили в глибину кімнати.
— Не ворушитися, підняти руки! — чомусь
Злочинці не виконали команди. Першою отямилася господиня. Вона скинула хустку, кожух, і Сашко одразу ж угадав біляву «поштарку». Вона вигукнула:
— Що ж це ви, хлопці! Бийте щеня!
Рябий, пригнувшись, свердлив Дорохова очима і ладен був кинутися вперед. Тепер Сашко знав, що йому слід стріляти вже не в стелю, але згадав слова начальника карного розшуку, який попереджав, що бандитів треба обов'язково взяти живими. До того ж відчув, що навіть за таких обставин він не може застрелити людину. Допоміг бокс. Дорохов, мов на рингу, сконцентрувався й одразу заспокоївся. Рішучо, голосно, вже без тремтіння в голосі попередив:
— Перший, хто зрушить з місця, одержить кулю.
Помітивши, що рука іншого бандита потяглася до гранчастого графина, вистрелив. Бризки горілки й скла тепер уже обсипали бандитів, і вони, видно, повіривши у його серйозні наміри, знову одійшли від столу. А Сашко гарячково розмірковував, чому бандити досі не взялися за зброю і як самому вибратися з цієї пастки, і не тільки вибратися, але й не випустити, не дати зникнути цим двом хижакам. Здивувала господиня. Вона змінила тон і, улесливо посміхаючись, защебетала:
— Ну, досить, любчику, страху наганяти… Адже й сам, певно, боїшся. Розійдемося по-доброму. Шкода мені тебе, незабаром наші прийдуть, а тобі всіх не подужати. Бери п'ять косих і тікай.
— Шість, — коротко уточнив рябий. Гаряча хвиля злості сколихнулася в Сашкових грудях. Залила щоки, обпекла потилицю, шию. Ребристе руків'я револьвера неначе саме втислося в долоню. Він підняв наган вище від пояса, щоб не шукати мушку, і вирішив: якщо кинуться всі одразу, стрілятиме в ноги, в руки, щоб не змогли втекти.
На ґанку почулися важкі кроки.
«Не встиг Женька!» — майнула думка. Дорохов притисся до одвірка так, щоб бачити бандитів і тих, які ввійдуть. На обличчі рябого з'явилася огидна посмішка, підбадьорився і його приятель.
— Зажди, щеня лягаве, зараз безплатно розрахуємося.
— Стрілятиму! — вигукнув Сашко.
— Не стріляй, це я, Картинський.
До кімнати вихором увірвалися Картинський, Нефедов і з ними Чекулаєв.
Під час обшуку стала зрозумілою нерішуча поведінка бандитів: їхню зброю знайшли в кишенях верхнього одягу, що залишився в коридорі.
В управлінні Сашко почував себе героєм і не розумів, чому Фомін з ним не розмовляє і навіть не дивиться в його бік. Незабаром усе з'ясувалося. Михайло Миколайович, тільки-но Чекулаєв і Дорохов увійшли до кабінету, почав їм вичитувати. Він гримав на хлопців, обіцяв обох вигнати за таку самодіяльність, просто з графина пив воду і ніяк не міг заспокоїтися. Нарешті посадовив перед собою і почав методично аналізувати їхні помилки. За його словами виходило: найголовніша їхня провина в тому, що вони не виконали його наказу.