Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик
Шрифт:
А що трапилось із Шастою? Коли хлопець упав з коня, то подумав, що настав його кінець. Але коні, навіть у розпал битви, все-таки дивляться під ноги і не наступають на людей. Спершу Шаста дуже злякався, та хвилин через десять коні розступилися і відійшли від того місця, де він лежав. Гамір битви пересунувся вбік, а невдовзі й геть затих. Хлопець зіп’явся на ліктях і роззирнувся довкола. І хоча Шаста був нетямкий у ратній справі, він швидко зорієнтувався, що верхоландці та нарнійці перемогли. Ворота замку були відчинені навстіж, а король Люн та король Едмунд вітали одне одного потиском руки над покинутим тараном. Збоку хлопець побачив жменьку полонених калорменців. Звідусіль долинав збуджений веселий гомін. Та в одну мить
Шаста звівся із землі, ледве випроставши заклякле тіло, і побіг на гамір, аби побачити, що там діється. Перед його очима постало небувале видовисько. От халепа! Рабадаш зачепився за фортечний мур і бовтався над землею, відчайдушно дригаючи ногами. Кольчуга піднялася догори — вона сильно стиснула його під грудьми і налізла на обличчя аж по сам ніс. Виглядало це так, наче Рабадаш силкувався влізти у тісну сорочину, а його зненацька за цим застали. Як згодом з’ясувалося (будьте певні, історію цю згодом на всі лади переповідали до пізнього вечора), ще на початку битви один із велетів з усієї сили загилив Рабадаша своїм грізним чоботиськом. Рабадашеві в останню мить удалося ухилитися від страшного удару, але велет таки черкнув ногою по його спині: один із гострих шипів, що ними, як пам’ятаєте, були всіяні чоботи велетів, розірвав Рабадашеві кольчугу (нам з вами теж не раз траплялося порвати сорочку, правда ж?). Потім Рабадаш зіткнувся біля воріт з Едмундом і вступив із ним у поєдинок. Едмунд швидко відтіснив нападника до стіни. Калорменець вистрибнув на підмурівок й опинився у дуже вигідній позиції. На Едмунда посипався град ударів. І хоча Рабадаш здобув перевагу, бо згори міг легко дістати Едмунда мечем, та сам він став чудовою мішенню для нарнійських стріл. За якусь хвильку Рабадаш уже шукав рятунку і намагався спуститися на землю. Він набундючився і вигукнув грізно: «Блискавиця Таша на вас!». Але під стіною ще тривали сутички і зерню не було де впасти. Рабадаш, шукаючи, куди б стрибнути, повернувся і — розірвана кольчуга, що теліпалася у нього за спиною, зачепилася за гак, який стирчав у стіні. Колись, сто чи більше років тому, на цьому гакові було ще кільце, до якого прив’язували коней. Рабадаш метлявся на ньому, немов ганчірка, яку випрали і вивісили сушити. Усі аж заходилися від реготу, бачачи це.
— Зніми мене звідси, Едмунде, — загув Рабадаш, — зніми і виклич на герць — як король, як чоловік, урешті-решт. Якщо тобі бракує відваги, то ліпше вбий мене відразу.
— Напевно… — почав було Едмунд, але король Люн його перебив.
— Дозвольте, Ваша величносте, — звернувся король Люн до Едмунда, — дозвольте я скажу.
Тоді повернувся до Рабадаша і мовив:
— Ваша королівська високосте, якби Ви кинули виклик тиждень тому — запевняю, не знайшлось би нікого у володінні короля Едмунда, від Верховного короля до найменшої речистої мишки, хто б його відкинув. Але Ви підступно, без будь-якого виклику чи попередження, напали на наш замок Анвард. Це вчинок не лицаря, а радше татя і зрадника. Такі у нас вартують хіба доброго батога, а не лицарського поєдинку. Зніміть його звідтам, зв’яжіть і візьміть під варту, поки вирішимо, як із ним бути.
У Рабадаша забрали меча і повели до замку. Принц аж пінився від безсилля й люті, погрожував усім страшними карами, та наприкінці в очах у нього з’явилися сльози. Він радше прийняв би тортури, аніж цей регіт. Рабадаш понад усе у світі боявся виглядати смішним — він-бо звик, що у Ташбані усі його боялися.
У цій хвилині до Шасти підбіг Корін, схопив його за руку і потягнув до короля Люна:
— Це він, батьку, це він! — вигукнув Корін.
— Ага, ось і ти, голубе, — суворо вимовив король. —
Проте усі, і Корін теж, бачили, що король пишається хлопцем.
— Не сваріть його, Ваша величносте, — мовив лорд Дарін. — Принц не був би Вашим сином, якби повівся инакше. Ваша Величносте, Вас би більше засмутило, якби він сховався у кущах.
— Гаразд, гаразд, — пробурмотів король, — прощаю. А зараз…
Те, що сталося далі, вразило Шасту чи не найбільше, бо такого ще з ним ще не було: король Люн, могутній мужній король Люн схопив хлопця у палкі обійми й розцілував ув обидві щоки. А тоді промовив:
— Станьте, хлопці, разом і хай усі вас побачать. Підніміть голови. Шановні, погляньте на них. Чи залишилися у когось хоч якісь сумніви?
Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір.
Розділ 14. Як Бругу став мудрим
А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало.
Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити.
— Гадаю, досить тут висиджуватися, — сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів — і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію.
— Тільки не сьогодні, шановна пані, — заперечив Бругу. — Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте?
— Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним… і… і перепросити, — стиха мовила Аравіса.
— Ясна річ! — палко підтримав дівчину Бругу. — Саме це я хотів сказати.
— Так, так, звісно, — погодилася Гвіна. — Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі — Нарнія.
— Гадаю, що так, — поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі.
— Звісно, звісно, — погодився Бругу, — але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі?
— Ні, не знаю, — відказала Гвіна. — Чому ти зволікаєш?
— М-м-м, іга-га, — пробурмотів Бругу. — Гм, бачите… це важлива подія ми повертаємось до рідної країни… а там инше життя… найліпше з можливих… і так важливо справити гарне враження… а ми так виглядаємо…
Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні:
— Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану.
— Бругу, ну хіба це має значення? — сказала Аравіса.
— Присягаюсь Лев’ячою Гривою, тархіно, має, — обурився Бругу. — Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все.
— Бругу, — озвалась Аравіса, — я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев’ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів.
— Аякже, — погодився Бругу. — Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім’ям.