Хроніки Нарнії: Кінь і хлопчик
Шрифт:
— Зажди, Шасто… тобто Коре, — звернулася до нього Аравіса. — Я маю тобі щось сказати. Мені шкода, що я так поводилася з тобою. Але, слово чести, я змінила свою думку ще заки довідалась, що ти принц. Це сталося тоді, коли ти повернувся, щоб урятувати нас із Гвіною від лева.
— Той лев не заподіяв би вам зла, — мовив Кор.
— Я знаю, — хитнула головою Аравіса. На якусь хвилину запала тиша: вони зрозуміли, що обом випало пізнати Аслана.
Та ось Аравіса згадала про забинтовану руку Кора:
— Ой! — вигукнула вона. — Я геть забула! Ти був у бою. Тебе поранено?
— Дрібниця, — відповів Кор стримано, як справжній принц, але далі розсміявся і пояснив:
— Якщо
— І все — таки ти був на полі битви, — наполягала Аравіса. — Це, мабуть, щось неймовірне.
— Битва зовсім не така, як я собі уявляв, — відповів Кор.
— Але Ша… тобто Коре… ти ще не розповів про короля Люна і про те, як з’ясувалося, що ти його син.
— Гаразд, але давай сядемо, — сказав Кор, — бо це довгенька історія. До слова, батько мій — дуже славний чоловік. Навіть якби він не був королем, я б однак дуже тішився, знайшовши такого батька. І хоча мене чекає школа та купа инших нудних речей, я анітрішечки не шкодую. Але ти хотіла почути, як усе це трапилось. Отож Корін і я — близнюки. Коли минув тиждень після нашого народження, нас повезли у Нарнію, до одного старого мудрого кентавра, аби попросити у нього благословення. Той кентавр був віщий, як багато з них. Ти ще не бачила кентаврів? Деякі з них учора брали участь у битві. Ох і велетні! Мені навіть ставало лячно, коли опинявся поруч із ними. Бачу, Аравісо, тут нам до багато чого доведеться звикати.
— Так, маєш слушність, — погодилась Аравіса. — Але розповідай далі.
— Гаразд. Ми з Коріном опинились перед кентавром. А він, тільки кинувши на мене погляд, прорік: «Настане день, коли цей хлопець визбавить Верхоландію від найбільшої небезпеки, яка будь-коли перед нею поставала». Звісно, батько з матір’ю дуже втішилися, почувши це. Але пророцтво почув лорд Бар, батьків канцлер. Здається, він припустився якоїсь помилки, виявляв зухвальство… не знаю докладно. Батько звільнив його від обов’язків канцлера, але з Верхоландії не вигнав — лорд Бар і далі жив з нами. Та це був недобрий чоловік: як згодом виявилося, він шпигував для Тісрока й отримував за це гроші. Так Ташбан довідувався про наші таємниці. Отож як тільки лорд Бар почув, що мені призначено врятувати Верхоландію, він постановив негайно мене знищити. Він викрав мене — не знаю, як йому це вдалося, — і верхи помчав до морського узбережжя. Там на нього вже чекав корабель з командою його прибічників. Як тільки я опинився на борту, корабель негайно відчалив. Та батько дізнався про це і кинувся навздогін. Проте коли він добрався туди, корабель лорда Бара був уже у відкритому морі — його ще було видно з берега. Не минуло й двадцяти хвилин, як батько спорядив у погоню свій бойовий вітрильник. Шість днів батько переслідував галеон лорда Бара, а на сьомий змусив зрадника прийняти бій. Сутичка переросла у битву, що тривала від ранку аж до заходу сонця. Вчора увечері я наслухався багато розповідей про неї. Нарешті батькові люди пробилися на галеон. Але мене на борту не знайшли. Лорд Бар загинув під час штурму. Один чоловік із його команди розповів: на світанку, коли лорд побачив, що батько ось-ось перехопить галеон, він віддав мене одному своєму воякові і наказав йому негайно сідати у шлюпку. Відтоді ніхто більше не бачив ні човна, ні вояка. Звісно, йдеться про той самісінький човник, що його Аслан доправив до берега, де мене і підібрав Аршиш. Здається, за усім цим стояв Аслан… Якби мені довідатись ім’я того
— Гадаю, Аслан зауважив би, що це частина ще чиєїсь історії, — промовила Аравіса.
— Я й не подумав про це, — відповів Кор.
— Цікаво, як збудеться пророцтво, — сказала Аравіса, — і від якої небезпеки ти маєш порятувати Верхоландію?
— Бачиш, — тут Кор трохи знітився, — вони вважають, що воно вже здійснилося.
Аравіса сплеснула руками:
— Ой, ну звісно! — вигукнула вона. — Яка я нездогадлива! Це й була найбільша загроза для Верхоландії, коли Рабадаш зі своїми вершниками перейшов убрід В’юницю. Подумати тільки, що могло б статися, якби ти вчасно не приніс вістку! Справді, можеш пишатися своїм учинком.
— Знаєш, я ще не отямився від усього цього, — відповів Кор.
— І тепер ти житимеш в Анварді, — засмучено зронила Аравіса.
— Ой! — вигукнув Кор. — Я ледь не забув, чого я сюди прийшов. Батько хоче, щоб ти залишилася з нами. Він каже, що відтоді як померла мама, при дворі не було дами. Правда, я не знаю, чому вони кажуть «при дворі». Давай, Аравісо. Будеш як батько… як Корін. Вони не такі, як я… вони добре виховані… мають гарні манери… Тобі не треба боятися, що…
— Та перестань, — перебила його Аравіса. — бо зараз штурхну тебе. Звичайно, я залишаюся.
— Тоді ходімо пошукаємо коней, — зрадів Кор.
Бругу дуже втішився, побачивши Кора. Правда, кінь усе ніяк не міг зібратися докупи після останніх подій, та врешті він погодився разом із Гвіною негайно вирушити до Анварду, а далі й до Нарнії. Четверо мандрівців тепло попрощалися з пустельником, пообіцявши, що невдовзі знову його навідають. Ранок уже перейшов у день, коли вони вибралися у дорогу. Коні чекали, що Аравіса й Кор знову їхатимуть на них верхи, але Кор пояснив, що таке у Нарнії та Верхоландії трапляється хіба під час війни, коли це справді необхідно, а у мирний час нікому й на гадку не спаде осідлати речистого коня.
Після слів Кора бідолаха Бругу геть збентежився. Він зрозумів, що майже нічого не знає про нарнійські звичаї, а отже, на нього чигає чимало несподіванок. Гвіну мрії про Нарнію несли вперед, мов на крилах, а Бругу з кожним кроком обсідали сумніви й непевність.
— Що з тобою, Бругу? — спитав Кор. — Послухай, мені там буде значно важче, аніж тобі. Тобі не доведеться ходити до школи. Це я вчитимусь читати, писати, танцювати, зубритиму геральдику й історію, вивчатиму музику, а ти гасатимеш по горбистих нарнійських просторах та качатимешся у траві скільки душа забажає.
— У тому-то й річ, — скрушно зітхнув Бругу. — Чи качаються речисті коні? А якщо ні? Що мені робити? Я так це люблю… Що скажеш, Гвіно?
— Я все одно качатимусь, — розсудливо відповіла Гвіна. — Не думаю, що у Нарнії комусь може спасти на думку ганити коня чи пригощати його цукром тільки за те, що він качається чи не качається.
— Ще далеко до замку? — спитав Бругу Кора.
— Ще трошки, ось, за наступним поворотом, — відповів принц.
— Добре, — сказав Бругу, — тоді я покатуляюсь від душі. Може, востаннє. Зачекайте хвилинку.
Пройшло не менше п’яти хвилин, заки Бругу піднявся зі землі, задоволено відсапуючись, весь обліплений листочками і травою.
— Що ж, я готовий, — у голосі Бругу бринів глибокий сум. — Веди нас, принце Коре, в ім’я Нарнії і Півночі!
Але виглядав Бругу так, начеб ішов у неволю, а не повертався до рідного дому, здобувши свободу.