Хто ти?
Шрифт:
Оксана закрила скрипку. Метнулася по кімнаті. Почала збирати в чемодан білизну, книги. Рухи її ставали жвавішими, бадьорішими. На якусь мить вона завмирала щось думала… а потім знову продовжувала роботу.
Збирання перервали. В двері постукали. До кімнати зайшов дядя Митя. Обличчя в нього було пісне і скорботне.
— Здрастуйте, Оксано, — тихо сказав він, скидаючи картуза.
Оксана була замкнута, спокійна. Вона привіталась і очікувально дивилась на гостя, не запрошуючи сісти.
— Я прийшов, щоб висловити свою печаль, дівчино, —
— Про що? — озвалася дівчина.
— Про вас. В останні дні ми з покійницею — царство їй небесне — часто говорили про вас, про вашу долю. Дозвольте, я сяду. Спасибі. На вашому прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий час. Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна тьма… Судьба указує шлях, Оксанко…
— І ви її посланець? — запитала Оксана.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, сказав дядя Митя. — Ми щиро хочемо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній. Для кого нема радості і щастя…
Оксана не витримала, перебила його:
— А хто вам сказав, що в мене нема радості?
— Невже ви можете радіти… після стількох нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію, — тихо мовила вона. — Але я буду радіти. Неодмінно. Інакше… не варто жити. Знаєте що, дядю Митя! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було ілюзій. У нас нема нічого спільного з вами. Маму ви заплутали… ну та то її справа, я не могла нічого зробити. Та й не до того мені було… А до моєї душі стежка вам закрита!
— Дівчино, дівчино, — сумно похитав головою дядя Митя. — Легковажно говориш ти, не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику. Він не витримав, одвів погляд. Дівчина усміхнулась.
— Я не боюсь ніяких приходів! Чуєте? Чого мені боятися? Скажіть — чого? Вчилася, працювала, несла радість людям, грала! Спіткало мене нещастя — переживемо! І знову будемо радіти! Тільки радіти! Пробачте, дядю Митя! Я не хочу печалі. Не хочу грізних приходів! Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів… і тоді не страшно нічого! Мене сьогодні навчив промінь сонця… Осяяв підвал — і я збагнула… я знаю тепер, як мені жити. Після зими настає весна. Після ночі — світанок. Розквітають квіти… Так і людина. Так мусить жити і людина… Ідіть, дядя Митя… Шукайте кого-небудь іншого. А ще краще… погляньте на сонце — і посоромтесь його!..
— Гординя обуяла, Оксано, — осудливо сказав дядя Митя, встаючи з стільця. — Гординя! Не навчило тебе нещастя нічому! Ой, не навчило!
— Навчило, дядю Митя, — заперечила дівчина. — Ще й дуже! А тепер — давайте попрощаємось. По-людськи… Я не хочу робити вам боляче. Не будемо сперечатись…
Дядя Митя мовчки пішов до дверей, на виході одягнув картуз на голову, буркнув через плече:
— Як хочеш. Покаєшся, та буде пізно! Пізно…
Він вийшов.
Оксана засміялась тихенько, щасливо. Пізно! Що він каже? Пізно. Пізно для чого? Каятися? Що таке каятись? За що? За помилки? Так вона сама осудила себе за свої помилки! Навіщо Ієгова? І до чого він? Де він? Найжорстокіший і найсвятіший суд в серці своєму!
Промінь сонця посилювався, грав на стінах. За вікнами переливалося розмаїте зеленкувате весняне марево, співали машини, раділи діти. Оксана похапцем склала останні книги до чемодана. Почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.
— Що, сестро? Боляче? Знаю. Нічого… Перетерпимо. Нічого. В огні і воді гартують сталь… Терпи…
Вона взяла чемодан, винесла на кухню. Одягла пальто.
Хтось постукав у двері. Дівчина запитала:
— Хто там?
Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув, вказав поважно:
Здрастуй, Ксана…
— Здрастуйте. — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.
— Я здивований, — розвів руками Ниденко. — Тому зайшов. Вже минуло біля тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ви не виходите на роботу. Як це зрозуміти? Ви знаєте, що я вас люблю і все для вас зроблю, щоб приховати таку… недисциплінованість… але ж є якась міра?..
— Ви ще щось скажете, Василю Павловичу? — спокійно глянула йому в очі Оксана.
— Ксана, — забурмотів Ниденко, усміхаючись масляними очицями. — Навіщо ти так дивишся на мене? Я вже все забув… Я більше не буду говорити як начальник… а як друг… Ксана… Ти тепер одинока…
Він підступив до неї, простягнув руку.
Оксана відступила, рішуче сказала:
— Василю Павловичу, ви не торкнетесь мене!
— Ксаночка… ну як же так можна… ну дозволь…
— Невже ви не розумієте, що ви огидний мені? — скрикнула дівчина. — Невже й досі ви цього не збагнули?
— Як? — розгублено запитав Ниденко. — Як ви сказали?
— Ви чули, Василю Павловичу!..
— Ні! Ви, певно, збожеволіли! Я не дочув!..
— Та ні, — твердо і насмішкувато сказала дівчина. — Все правильно! Я не буду більше мовчати! Ви ніколи не були приємні мені! Розтлінний, лицемірний, сексуальний тип! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплотний, як блошиця!..
Ниденко аж пирхнув від обурення. Лоб у нього спітнів. Він надувся, почервонів, крикнув:
— Дівчисько! Як ви смієте? Та я після цього не стану вас терпіти й хвилини! Вижену! Сьогодні ж вижену! Геть!
— Не біснуйтесь, — заспокоїла його Оксана. — Я послала заяву про звільнення. Я сама йду від вас!
— Ви пропадете під парканом, — крикнув від дверей Ниденко. — Ви загинете в болоті!
— Ви забули, в якій країні ми живемо, — з осудом сказала Оксана. — Ви забули, що носите книжку комуніста в кишені. Нікчема! Крім вас, є ще мільйони трударів, робітників! Це вони творять життя! І комунізм будують вони! І туди таким, як ви, не ввійти… Ой!