Хто ти?
Шрифт:
«Якщо зраджу — хай мене покарає клятва крові!» — прозвучав урочистий голос.
Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону байдужості. Оголила серце!
Рідні очі наблизились, заглянули в душу. Кликали… Звали…
— Ні! — закричала Оленка. — Ні!
— Оленко… Що ти? Оленко? Що з тобою?
— Ні! Не хочу!
Вона відкинула ковдру, скочила на підлогу. Миттю накинула сукню і кинулася надвір.
— Оленко, вернись!
Сергій вибіг за нею, кликав
— Оленко-о! Оленко-о-о!
Вона бігла до Дніпра. Бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віття верболозів, акацій. Добігла до Езопа, задихаючись, обняла його. Плакала бурхливо, обливаючи сльозами кору столітнього в’яза.
— Що мені діяти, друже? Я не можу… Не можу! Краще вмерти! Вмерти, Езопе. Порадь мені, любий мій. Скажи хоч слово!..
Смерті нема, скрипіло дерево. Розвійте хмари душі. Відкиньте примари.
— Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?
Рідне серце — стежка твоя, заспокоював Езоп. Рідне серце…
Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла:
— Я божеволію… Так не можна. Не можна…
Сергій найшов її опівночі біля в’яза — холодну, задубілу.
Обігрівав подихом своїм руки, плакав скупими чоловічими сльозами.
— Оленко… Що ти робиш зі мною? З собою? Оленко, серце моє… Що ж нам діяти?..
— Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий… Він живий… Я не можу…
— Оленко… Ми ж маємо розум… Треба жити в реальному світі…
— Сергійку… Поїдемо до нього… на могилу… Попрощаємось… Я хочу ще раз… переконатись… а потім… я твоя… Я забуду…
Сергій вів її додому, кутаючи в плащ. Мовчав. Мовчали дерева. Мовчало небо. Мовчав тривожний світанок, загораючись над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до океану. Він щось знав… передчував… обіцяв…
ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ
Вони залишили човен внизу. Самі пішли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала. Незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла — у неї було таке відчуття — і летіло десь поза нею. Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’ян. Ось уже недалеко круча. А на кручі — могила. Могила? Чому ж вона так поспішає до неї? Сергій одстав, залишився далеко внизу. Він махає рукою, щось гукає. Далі. Далі.
Оленка вийшла на гору. Побачила обеліск. Біля нього — група людей. Вона стишила крок.
Люди оглянулись на неї. Вона здивовано подивилася на молоду жінку, яка тримала в руках квіти. Хто ця жінка?
Пшеничні коси, голубі очі, брови зрослися на переніссі. Це ж вона! Вона? Як так?
А це хто? Хто це? Світе ясний! Хто це?
А серце вже полетіло до нього, заспівало, в єдиному пориві охопило несказанну радість звершення. Висока постать кинулася назустріч Оленці. Простягнуті руки, безумні очі, бліде лице.
— Оленко-о-о!
— Миколо-о-о!
Здається, в цілій безмірі прокотилися ці слова, потрясли далекі світи.
В міцний обіймах з’єдналися вони, завмерли. І час зупинився для них, впав, подоланий любов’ю.
Стояли мовчазні люди навколо. Стояли зворушені, вражені. Вони відчували, що перед ними творилася велика тайна. Тайна кохання. Нема вищої тайни у світі…
А на сірому граніті могили тріпотіли в променях світанку червоні троянди…
ЗАКЛЮЧНИЙ АКОРД
А далі, далі що? — термосив я Юрка.
Він усміхнувся.
— Що ж далі… Далі все ясно. І не ясно. Не просте життя. Радість зустрічі Оленки, Оксани і Миколи… але й печаль Сергія… Правда ж, можна зрозуміти його?
— Можна, — згодився я. — Але якщо зрівняти…
— Так. Якщо зрівняти… Сергій сам зрозумів це. Є таке почуття, до якого торкатись не можна… Хто може стати між цими двома?
— Ніхто, — сказав я.
— Вони живуть в Зеленьках, — промовив Юрко. — В рідному селі. Я буваю в них. І Євген з Оксаною…
— І вони… тут?
— Тут… Вже й дитя в них є. Донька… Тут такі діла закручуються… Ну та я вам дещо розповів. Прийдете в гості — все узнаєте.
— Прийду. І, може, житиму у вас… Адже я… самотній…
— Знайдете друзів, — пообіцяв Юрко.
— А як же… Марія… Сергій?..
— До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…
Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.
Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.
Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?
Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.