Хто ти?
Шрифт:
Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..
А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…
«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»
Німці ґерґотали
Мелодія восьма
ВИР
ГОЛГОФА
Пливе, пливе кривава ріка…
Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.
Люди, планета в небезпеці!
Люди, де ви? Хіба не бачите — новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…
Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.
Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?
Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:
— Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що — попрацюємо ще, чи скажеш?
— Що сказати? — шепоче Оленка.
— Не дратуй мене, — ричить кат. — Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..
Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»
Тріщить шкіра. А болю нема. Нема! Вона вже піднялася над собою! Вона вже дивиться на своє тіло збоку! Їй не страшна ніяка земна сила. Вона вільна — і полетить, куди схоче…
Кат кинув з люттю розжарені щипці в огонь, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витирав вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.
— Диявол якийсь, — пробубонів він. — Вони, ці совєтські, ніби не з нервів зроблені…
В підвал, низько згинаючись, ввійшов офіцер. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера.
— Що нового?
— Нічого, — буркнув кат. — Всю ніч бився з нею. Мовчить,
— Ви погано старалися, — сухо сказав офіцер.
— Все, що міг, — розвів руками низьколобий. — Я не бог. Але ви поганої думки про мої здібності!.. Вже з колоди можна було б щось випалити. А вона — як мертва!
— Мертва і є, — різко сказав офіцер. — Завтра повісимо. Серед села. Щоб всі бачили. Передайте її в комендатуру…
Слова ворога відбилися в свідомості Оленки. Її не замучать в підвалі. Її виведуть на чисте повітря. Як добре, як чудово… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям…
Терпи, терпи, Оленко… Голгофа — страшний шлях… Тільки ж всяка голгофа має кінець…
Її вели по селу. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою в сільраду записуватись. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворони.
Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не сердься на мене. Привітай мене сьогодні, як сестру. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, чому не зупиниш, не поздоровиш з весіллям. Останнє весілля…
Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом: «Диверсант і бандит». На щоках, на руках — синяки. Коса розпущена по спині. По боках — поліцаї, німецькі солдати. Фашисти недбало дивляться навколо, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони згадують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку своїх дітей. Деякі з них співали в колгоспному хорі, виводили чистими голосами слова про дружбу, про братерство, про кохання. Невже забули? Невже так швидко могли змінити обличчя людини на зміячу личину?
Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх виганяли поліцаї з хат, щоб показати видовище. Щоб зареклися йти у ліс, допомагати партизанам. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті огризалися, сварилися.
Оленчин погляд — десь понад хатами. Страх, ненависть, жага життя — все одійшло десь далеко-далеко. В серці спокій. У кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стежку, як належить людині…
А втім… неправда. Жаль. Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще блискучих дитячих оченят ждали її в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б симфоній Миколи прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі…
Нічого. Інші продовжать мій шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони — стоять на майдані, туляться до спідниць матерів, тривожно і злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай дивляться, хай в серці ховають страшне видовище. Хай виросте в душах юних полум’я протесту проти дикунства і насилля. Дивіться, діти. Дивіться… Ваші діти вже не побачать такого. Не побачать, якщо ви не забудете жаху цих днів…