Хто ти?
Шрифт:
— Майже двадцять років я не зустрічав Миколи і Оленки. Загубилися вони у океані життя. Десь проходили рядом, а не доводилося зустрітися. Та й по правді сказати, я ж не знав, що Микола живий. Я знав, що він розстріляний, що на кручі його могила. А про ті події, що я розповів вам, дізнався зовсім недавно. Після війни тут побудували пам’ятник… Той, що ви бачили. Квіти на ньому завжди. Так, як я мріяв. Навіть взимку. Дехто з начальства бурчав, що це розкіш, що це фантазія. Але наша молодь палко дотримувалась традиції. І це чудово.
Коли ми повечеряли, Юрко одніс посуд в кімнатку за сценою. Потім повернувся назад і сів біля грубки. Підкинув дровець. Знову мерехтіли тіні на підлозі, нас огортала чарівна тиша. За вікнами вже не було хуртовини, на небі яскраво сяяли морозні зірки. Хиталися засніжені віти. Юрко поворушив дрова, сказав:
— Сьогодні в клубі — вихідний. Нас не потурбують. Понеділок. Я розповім вам все, до кінця. А втім, не все, а головне. Бо розповідати все — неможливо. Та й нецікаво. Але герої мої будуть інші.
— Як інші? — здивувався я.
— Не всі, — пояснив він. — А деякі. Але ви не дивуйтесь. Потім зрозумієте. Вкінці. Життя — складний вузол. Одразу не розв’яжеш. І розповісти по порядку — теж неможливо…
— А все-таки я не розумію. Ви кажете, що Микола живий. І разом з тим — його могила. Якась таємниця…
— Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають — ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…
— З серцем? — здивувався я.
— З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, — тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…
Мелодія перша
ПРІРВА КОХАННЯ
ТАНЕЦЬ
Випускний вечір консерваторії був у розпалі.
Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.
Відкриті вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, легко, ясно.
Оксана вийшла з танцю, притулилась до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилась голова. Вона підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась сама собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі, голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала сама собі язика. Задавака, подумала іронічно.
В дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї хтось дивиться. Великі хлоп’ячі очі. Наївні, дитячі якісь. І трохи розгублені. Він став за спиною Оксани і дивиться на її зображення в дзеркалі. І мовчить. Смішний.
Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.
«Як дитина», — подумала Оксана.
Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:
— Що?
— Потанцювати, — несміливо озвався хлопець.
Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.
— Ви, здається, по класу скрипки? — запитав він.
— Угу, — кивнула дівчина.
— Я часто бачив вас. Тільки…
— Що?..
— Боявся підійти…
— Чому? — дивувалась вона.
— Не знаю, — тихо ронив він.
І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.
— А як звати вас?
— Оксаною.
— А я Євген.
— Женя?
— Ага.
— Ви піаніст?
— Так.
— Ви з Києва?
— З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?
— Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…
Хлопець здивувався.
— Що значить — проста?
— Санітаркою працює.
— А яке це має значення?
Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?
— Як би я хотів… познайомитись з вами… — несміливо сказав Євген.
Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:
— А ми ж познайомились…
— Ви так вважаєте?
— А як же?
— І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?
— Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!
— І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…
— Що значить, не так, як брат?
— Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете — почуєте. Прийдете?