Хто ти?
Шрифт:
— Я, — згодився Все.
— Я казав — божевільний, — озвався Грицько.
— Боже…вільний, — знову почав аналізувати сентенцію геолога незнайомець. — Бог… міфічне поняття… вільний… вільний бог… Неточне поняття…
— Гриць, замовкни, — прошепотів Іван. — А то ми так до вечора не розплутаємо. Послухай, друже, звідки ти?
— З безмежжя, — спокійно сказав Все.
— Згоден, — терпляче сказав Іван. — Всі ми з безмежжя. Але це… фігурально… символічно… а конкретно…
Незнайомець
— Плутано мислиш… Єдина конкретність — безмежжя… Все інше — відносність…
— Ну що з тобою робити, — сердито сказав Іван. — Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? В якому селі чи місті?..
— Як багато слів, — здивувався хлопець. — Але я зрозумів тебе… Повторю: я з безмежжя… З інших світів… Ніколи не народжувався… Народження нема в твоєму розумінні. Є лише трансформація з одного стану в інший…
— Що ти з ним філософствуєш, — сказав Грицько. — Ясно — чокнутий. «З інших світів»! Може, з Венери? Чи з Марса? За дурачків нас вважає…
— Слухай, Ваню, — прошепотіла Галя. — Тут недалеко є клініка для психічнохворих. Треба його туди. Там розберуться…
— Н…да. Мабуть, так і зробимо, — задумливо озвався Іван. — Дивна хвороба. Грицю, біжи до намету, вибери якусь одежину… Для нашого гостя… Може, для пришельця з далеких світів така одежина й не підійде, але все-таки вона краща, ніж його теперішня… Ходімо, друже…
— Ходімо, — згодився незнайомець.
Гриць і дівчата, зачудовано перезираючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи кущі кедрача…
В ЛІКАРНІ
Головний лікар Карпатської клініки для психічнохворих Марія Зелена була страшенно задоволена. Їй привезли виняткового хворого. Вона старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили і чули від незнайомця, про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.
А незнайомець тим часом сидів у прийомній під наглядом двох здоровенних санітарів і спокійно дивився у вікно. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують дивні люди в білому. Його більше приваблював чудовий краєвид, що виднівся з вікна. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі.
Вода мінилася, на поверхні озера пробігали розмаїті тіні, хиталися верхів’я дерев. І в ритмі з усім тим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишня природа ніби грала на інструменті його душі мелодію свого настрою.
Та ось бесіда біля столу закінчилася. Геолог Іван підійшов
— Я прощаюсь, — пояснив Іван. — Я залишаю тебе…
— Прощаєшся? — запитав хлопець. — Прощати… Просто… Випростувати… Робити простим… Хороше слово… Заплутане — робити простим… Ти зрозумів мене? Так?
— Не те, — смутно сказав Іван. — Ти ніяк не можеш позбавитись своєї звички заглядати в суть слова. Я покидаю тебе. Це називається — прощатись. Мені жаль тебе. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти і звідки…
— Але ж я вже казав, — здивувався незнайомець. — Чому ви такі недовірливі?
— Гаразд, — терпляче сказав Іван. — Ти про все розповіси лікарю. Ось їй…
Хлопець поглянув на обличчя лікаря. Це була молода дівчина. Її сірі очі уважно і гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею відкривається якась дивна безодня. Вона опустила повіки, стиснула губи.
— Ну, я пішов, — сказав Іван. — Розбирайтесь тут самі…
Двері зачинилися. В прийомній запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії. Йому, напевне, подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона нахмурюється.
Чому сердито чи гнівно зсунуті докупи русі брови? Чому опущені повіки, чому на чистому чолі залягла тонка зморшка?
— Чому мене привезли сюди? — запитав хлопець.
Марія зітхнула. Один з санітарів грубо крикнув на нього:
— Помовч. Не твоє діло — чому!
Хлопець здивовано глянув на санітара.
— Що значить — не моє діло? І чому ти кричиш? В тебе щось болить?
— Ну-ну, — огризнувся санітар. — Я тобі покажу «болить»! Розпатякався!
— Тихо, — зауважила Марія, строго глянувши на санітарів. — З хворими так не розмовляють. Вас погано вчили. Запам’ятайте.
— Ясно, — похмуро сказав санітар.
— Вас привезли до друзів, — ласкаво сказала Марія. Вона примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. — Вам буде тут добре…
— Мені тут подобається, — згодився хлопець. — Але я не розумію, чому «вас». Адже я один. Вас — це багато. Це диференціація. А я — один. І не збираюся розділятись…
«Почалося марення», — подумала Марія. Моргнувши санітарам, вона сказала:
— Залиште нас.
— Але як же, — почав санітар.
— Залиште, — повторила Марія. — Нам треба поговорити…
Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла сама. Хлопець з охотою примостився біля неї.