Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus
Шрифт:
– Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.
Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно – Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.
– О, добре! – Віктор повернув голову в його бік. – А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? – Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. – Давай! Поїхали!
Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння,
– Нову постановку Метелецький робитиме… – видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:
– Це я зрозумів. І що ставитиме?
– Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?
– Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…
– Король? Може, король Лір?
– Може, й король… – Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. – Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..
– А ти не запам'ятав, що то за п'єса?
– Яка? Про короля?
– Так. Про короля.
– Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.
– Шкода…
– Що шкода? Чого шкода?
– Шкода, що не запам'ятав…
Та перестань ти! Давай по другій!
Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»
«Ну й бридота ця «Цукрова»… – Думка прийшла до голови ословесненою, конкретною. – Н-У Й Б-Р-И-Д-О-Т-А». Ніби вогненні літери стояли перед очима. Ігор приклав руку до живота, в якому смоктало і нило. «Чого ж ти хочеш, якщо лише два смажених яйця зранку і скількись там подушечок з повидлом у Вікторовій гримерці… і ще та кава?..»
Ліхтарі скінчилися, тож треба було пильно вдивлятися під ноги, аби не ступити у пащу відкритого каналізаційного люка. Підворіття накрило вже цілковитою темрявою, навпомацки, на самій лиш інтуїції вдалося відчинити двері до під'їзду – зрештою, вони не дуже-то й зачинялися, тримаючись на одній лише верхній петлі: якось хтось із сусідів, повертаючись так само напідпитку, вибив їх ногою. Давно неметеними сходами піднявся на свій другий поверх, пошкрябав ключем по дверях, трапив до замкової шпарини і…
– А тато знову п'яний прийшов! – проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. – Чуєш, мамо?! – гукнула вона в причинені кухонні двері. – Тато знов напився!
– Але ж ти й… – видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. – Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! – Правицею довелось ухопитися за вішалку.
З півтемряви кухні визирнула Ліда – в халаті, з розпущеним темно-русявим волоссям. Її змучене, виснажене обличчя, здавалося, було суцільним осудом, втіленням осуду в найвищій, останній інстанції, без жодних апеляцій і касаційних скарг. – Зарплати, звісно ж, не давали?
– Не давали!.. – Язик у роті ворушився погано, ніби розбухнувши й заповнивши собою не тільки ротову порожнину, а й усю голову. – Є щось почеве… повеве… пове-че-ря-ти? – з третього разу по складах вдалося вимовити фразу до кінця.
В очах у Ліди роздратування перемішалося зі співчуттям. Спершу співчуття було зовсім мало, та за якусь хвилину очі трохи потеплішали.
– Ну, давай, проходь, я зараз щось придумаю.
В кухні під стелею слабенько жевріла двадцятиватка. Стіл, застелений картатою цератою, був порожнім, коли не рахувати синьої в білу цяточку сільнички, яку хтось із друзів привіз у подарунок із гастролей до столиці.
– Лишилося три яйця, – сказала Ліда від плити монотонним втомленим голосом. – Одне завтра малій на сніданок. А два можу тобі зараз засмажити. Або зварити. Хліб ще є. Півбуханця.
– Умгу… – промимрив Ігор, кладучи голову на лікті й намагаючись потамувати різачку у шлунку.
– Що «умгу»? – перепитала Ліда. – То підсмажити чи зварити?
– Підсма… та нехай… що тобі легше… – Ігор не хотів сперечатися і в глибині душі почувався трохи винним перед дружиною: чоловік-невдаха, зарплати не приносить, а тепер іще й напився з приятелем. І не вперше. Він заплющив очі й ще почув, як стукались яйця об край сковорідки, з тріском і шкварчанням… Але він уже в цей час чомусь ішов по холодній вологій землі, яка розсипалась під ногами, ішов на берег чи то моря, чи річки, одним словом, великої води, і навколо нього чомусь ішло теж іще багато людей, і всі вони йшли не просто так, а до якоїсь дуже важливої цілі. Що це за ціль, Ігор не знав, але розумів, що вона десь близько, десь ось-ось, десь поряд і попереду. Присмеркове освітлення раннього світанку не давало можливості роздивитись обличчя попутників, але Ігор знав, що він не один, що таких, як він, багато навколо. І ще знав, що не потрібно нічого боятися… Нічого… Не потрібно…
«То ти їсти будеш?» – десь іззовні, з іншого світу запитала Ліда. Ігор підняв важку голову, роззирнувся. Перед ним на столі стояла тарілка, в якій розпливалися жовтизною по білому два засмажених яйця. Шматок сірого хліба й виделка симетрично притулялись до цього бідного натюрморту з двох боків. Сковтнувши густу слину, він почав жувати, майже не відчуваючи смаку. Скінчивши, відсунув тарілку й, заточуючись, почвалав до кімнати.
Прокинувся від того, що лежати було твердо і холодно. Підняв голову й збагнув, що він на підлозі – у дні конфліктів і сварок Ліда принципово не дозволяла йому лягати в подружнє ліжко. Під боком відчув слизькувату плоть надувного гумового матраца, в ногах збилася благенька ковдра з верблюжої повсті. Із кухні було чути, як дружина годує дочку сніданком.
– А тато сьогодні гроші принесе?
– Не знаю. Може, й принесе.
– Мамо! А чого він у нас такий?
– Не знаю. Який вже є. Їж давай.
– Міг би бути й не такий. Міг би бути кращий…
Все це говорилося монотонно, без жодних почуттів. Дві жінки, доросла і мала, вели свою розмову. За вікном було сіро, як і вчора, й позавчора, як і увесь зимовий час. Та й весняний і осінній також.
Ігор сів на своєму напівздутому матраці, обняв коліна блідими голими руками. Починався новий день. Рештки сну ще стриміли в голові, клубочилися там, відступаючи в забуття. Очі за ніч запухли й розплющувались неохоче. Все ж розклепивши повіки, зиркнув на годинника – вже далеко по восьмій. А на десяту Метелецький призначив чергову репетицію. Того ж, царя, як його, Едіпа, чи що… Треба приводити себе у форму і збиратися. Сповз із матраца й почав відтискатися від підлоги. На дванадцятому разі впав грудьми на лінолеум і притулився щокою до давно не метеної шорсткуватої поверхні. Тут ще й ця зарплата. Що робити, чорт забирай? Ще з місяць тому їм повідомили, що у зв'язку з епідемією і з тим, що місто у блокаді, виплата затримується на невизначений час. Усім співробітникам театру видали безкоштовні проїзні квитки на всі види міського транспорту, себто на автобус і трамвай. Але їсти від цього хочеться не менше. Треба десь розжитися бодай якимись грішми… Ох-х, ці гроші… Ігор аж втиснувся обличчям у лінолеум. Заплющив очі й міцно стиснув повіки. Червоні, жовті, зелені, райдужні кола заструменіли, ніби небесні фонтани перед внутрішнім зором. Й раптом десь там, у глибині, він побачив тьмяний, невиразний силует. Унизу щось рухалося. Чоловік у майці й спортивних штанях ішов через кімнату до телевізора, тримаючи в одній руці чашку зі світлим напоєм, а в другій – бутерброда. Згори Ігор тільки встиг побачити ріденьке волосся на маківці чоловіка, його відстовбурчені у різні боки вуха – і видиво зникло.