Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus
Шрифт:
– Але ж я начебто Іокаста… – несміливо пробурмотіла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втретє. Та сама, що вчора, ніяковіючи, запитувала про текст п'єси.
– Будете, будете! Будете ви й Іокастою, і окастою, і бокастою! – Метелецький аж захлинувся, реготнувши від власного вдалого жарту. – А зараз ви хлопчик-поводир. У сліпого пророка!
– Оракула, – знову поправив його Кушнір.
– Ну добре, оракула, – погодився з ним режисер. – Це ж не принципово. Глядач все одно різниці не відчуває. Тепер ви, Ігоре, відтискайтеся, давайте, давайте!..
Ігор ліг на підлогу і зробив кілька відтискань. У животі смоктало й крутило. А режисер у цей час
– Ларисо, ідіть повільно! Ви ж сліпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку їй на плече покладіть, а обидві. Отак і йдіть за нею слідом. Ігоре, ви в цей час відтискаєтеся! Скільки зможете, Ігоре, якнайбільше.
Ігор напружився й почав відтискання: одне, два, три, чотири… Від напруги знову на мить привиділося, ніби він бачить там, під сценою, переплетення труб, але брудні дошки тут-таки заступили видиво.
Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтіли. Відтиснутися за час репетиції довелося разів, мабуть, зо двісті – не підряд, звичайно ж. Нічого він із задуму режисера не розумів – зрештою, і сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого він хоче від акторів. Крім проходів по сцені Кушніра з Ларисою та відтискань Ігоря від підлоги, жодних свіжих ідей йому цього дня до голови так і не прийшло. Тому він після години занять відпустив усіх, крім Кушніра, в якого намагався випитати якнайбільше реплік з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.
Ігор же притьмом помчав до заповітного віконця. Передпліччя натомлено бриніли. Одночасно хотілося пити, їсти, курити і в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвідку особи – на щастя, документ знайшовся у внутрішній кишені куртки. Врешті жадана відомість була подана йому у віконечко – трафарет затуляв усі інші прізвища, крім його власного. Ігор поставив закарлючку наприкінці рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, ніж нічого. Поділивши гроші на дві частини – більшу і меншу, – він подався до буфету. Дорогою навідав туалет, і в момент випорожнення знову здалося, ніби за змивним бачком унітаза він бачить ізсередини буфет, стійку з кавовим апаратом, пластмасові стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з відбитим вушком. Посуд стояв під кавовим апаратом, з боку буфетниці, його затулила чиясь спина, – та видіння знову щезло. Більшу частину грошей Ігор заховав разом з посвідкою до внутрішньої кишені, а меншу затис у кулаці й звернув до буфету. Пиріжок з лівером, варене яйце і кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пиріжок був перепечений, яйце тріснуло, коли його варили, і добра частина білка витекла, натомість під шкаралупою була холодна, каламутна і брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновій чашці, з відбитим вушком. Ігор чомусь навіть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, він просто випив гіркуватий, не вельми міцний напій, утер губи й пішов на службовий вихід курити.
Сигарет також не було. Вирішивши купити курива дорогою додому, він стрельнув сигарету в робітників сцени і, розминаючи її тугі овальні боки, попрямував до трамвайної зупинки.
На зупинці стояло з півтора десятка люду. Трамвая не було, тільки з боку мосту показався зустрічний. Він пригальмував, і з нього почали виходити пасажири. Ігор нарешті розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевів погляд на людей, котрі переходили
Попереду всіх у сірому демісезонному пальті, високо підіймаючи ноги у бурках, ішла стара жінка, майже бабця. Ігор упізнав її – вона працювала гардеробницею в театрі і, здається, ще на півставки прибиральницею. Принаймні з відром і зі шваброю він її теж бачив. Жінка вже перейшла колію, коли її обігнав високий тип у куцій спортивній куртці. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивної куртки, чоловік обернувся, простягнув руку, щоб підтримати жінку під лікоть, принагідно зиркнув їй в обличчя і…
– Ах ти сука! Плямки! Всі сюди! Плямки! Чуєте? – загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальців старої. Жінка заточилась і сіла на брудну, просмолену землю одразу біля колії. Вона гепнулась, аж підскочила, її зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жінка остаточно впала на спину, горілиць. Здоровань розмахнувся ногою і з усієї сили вдарив її в голову, десь над вухом.
Від зупинки, на якій стояв Ігор, до них уже бігли троє чоловіків і молода жінка чи, може, дівчина. Вони усі з розгону приєднались до побоїща. Тісно оточивши стару, почали методично завдавати ударів ногами. Товкли хвилини зо дві. Нарешті один з чоловіків просто вистрибнув на тіло, яке вже лежало нерухомо, і, піднімаючи високо ноги в колінах, каблуками почав гостро топтати шию, голову і груди. Решта стояла довкола, відхекуючись.
Ігор відвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краєм ока, боковим зором, зауважив, що інші люди на зупинці, з тих, хто не кинувся добивати, також відводять або опускають погляди. Було гірко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, їхні очі горіли, вони розмовляли між собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з їхньої балачки переважно вигуки – «ну ти й дав!», «а він її!», «а вона ще й дригалася!».
Підійшов трамвай, і вся четвірка, повна власної значущості, попхалася на передні двері. Ігор за звичкою пішов у хвіст вагона, та в останню мить вирішив не сідати у трамвай. Він застебнув куртку під саме горло, запхав руки до кишень і пішов пішки. Перейшов міст, на якому з верхів'їв ріки сильніше віяв студений вітер, та проминув іще дві зупинки, доки аж на третій його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дістався, як уже стемніло. Ліда зустріла його у вузенькому коридорі в тому самому халаті, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка під стелею висвітлювала тіні в неї під очима, запалі, ледь обвислі щоки, ямку в глибині довгої худої шиї. Ігор упіймав себе на суміші жалю й відрази, яка терпким гірчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
– Я гроші приніс… – почав він з приємної звістки. Проте Ліда радості не виявила.
– А я малу до батьків відіслала. Бо ж невідомо було, дадуть тобі платню чи ні.
Ігор витяг з внутрішньої кишені заздалегідь відкладені крупні банкноти і простягнув дружині. Вона взяла жмут папірців і, навіть не глянувши на них, заховала до кишені халата.
– Їсти будеш?
– Якщо є…
– Я позичилась у сусідки, то трохи купила. Яєць, хліба, картоплі.
– Добре зробила. Тепер можна й борг віддати.
– То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемніє, то грошей віддавати не можна.
– Які ми забобонні. Але я й мав на увазі – завтра.
Ігор раптом упіймав себе на думці, що сприймає розмову з дружиною цілком відсторонено, немов радіопостановку, котра звучить собі пласким і монотонним дзижчанням із радіоточки на стіні. Він неспішно роздягнувся і пройшов до кухні.