Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus
Шрифт:
– Еге ж… Так. Добре, я не проти. – Ігор відчув, як у шлунку неприємно гусне порожнеча. – Я просто так запитав…
– Отож, шановний! – Метелецький начебто вже повернувся до попереднього доброзичливого стану. – Зараз ви повертайтесь на сцену, і за кілька хвилин ми почнемо першу репетицію. Семен Маркович нам підказуватиме перебіг дії, і ми намітимо, так би мовити, основну канву спектаклю. Згода?
– Ага. Тобто так, авжеж, згода… – Ігор відчайдушно вдихнув повітря й наважився на запитання: – А чи не можна попросити… аванс? Бо нам же не платили з
– Аванс? – Режисер замислився. Видно, Ігореве запитання дещо збило його з пантелику, бо думками він уже був на сцені, у стихії вільної творчості. – Ах так, аванс!.. Звісно, аванс! Ну що ж, я сьогодні ж потелефоную, віддам розпорядження бухгалтерії.
– Дякую! – Ігор просяяв. – Дуже вам дякую! То я можу йти? В значенні – на сцену?
– Так, йдіть і чекайте. Я маю ще пару хвилин попрацювати над планом постановки. – І режисер Метелецький знову підсунув до себе розгорнутого блокнота. Вже з дверей, озирнувшись, Ігор зауважив, що режисер, ледь-ледь висолопивши язика, малює на всю сторінку велике коло.
В залі було напівтемно й порожньо. Скраю, в першому ряду, сидів Семен Маркович, підперши голову рукою. Пов'язка на голові цього разу вже була чиста, проте на чолі й над очима замість учорашнього йоду було густо помащено зеленкою. Подряпини ствердли і проступали дедалі чіткіше пунктирним струпом, де грубшими лініями, а де й зовсім тоненькими. Вони віялом тяглися з-над очей угору і зникали під пов'язкою.
Зауваживши Ігоря, старий актор стрепенувся й навіть, як здалось, усміхнувся. А Ігореві в напівтемряві зали знову трапилося секундне видіння: неначе в Семена Марковича з голови, з лоба, звідкись із-під пов'язки, тягнувся аж під стелю світлий золотистий протуберанець, звивистий промінь, який розсипав навколо дрібні мерехтливі іскри. Втім, він скліпнув – і видіння минулося.
– Сідайте біля мене, доки репетиція не почалася. Побалакаємо. – Семен Маркович указав на місце поруч. Ігор опустився у крісло. Вони з Кушніром досі ніколи довго наодинці не розмовляли – тільки тоді, як курили у дворі й той раптом згадав загадкового короля. Але то й не справжня розмова була, а так – спільне вдихання нікотину.
– Я маю вам дещо розповісти з того, що пригадав. – Семен Маркович повернув і схилив голову, тюрбан пов'язки таки й далі трохи збивався, налазячи йому на очі. – Отож ваш герой живе з прийомними батьками, не знаючи, що насправді він – син царя. І сам він цар, розумієте?
– Не зовсім… – Ігор наморщив чоло. У шлунку смоктало дедалі сильніше.
– Ну, бачите, вся п'єса побудована на цьому його незнанні й на відкритті страшного для нього знання…
– А чому «страшного»? – Ігор таки примусив себе думати про п'єсу, а не про відчуття в животі. – Що в цьому страшного?
– Так отож. У кінці він, дізнавшись, що вбив свого батька й і одружився зі своєю матір'ю, йде за місто і там на самоті виймає собі очі.
– То ви?.. – Ігор нарешті починав щось розуміти.
– Так. Я гратиму
– Та ні. Я не про те. – Ігор перейшов на шепіт, хоча крім них у залі нікого й не було. – Ви що, вивчали такі твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..
– …Інституті. Так. Вивчав. Ми тоді класику штудіювали, і то ретельно… – Кушнір кивнув головою, і пов'язка ще більш насунулась на обличчя. – Так що й досі, як бачите, дещо пам'ятаю.
Позаду відчинилися двері до зали, й крізь них увірвалося благеньке світло з коридору та гамір кількох голосів. Режисер Метелецький у супроводі групки акторів прямував центральним проходом поміж рядами.
– Ось! Наші головні герої вже тут! – він широким жестом вказав на Ігоря й на Кушніра. – Два царі! Два Едіпи!
– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось із акторів, котрі супроводжували Метелецького.
– Так! Їх буде двоє! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрі, та й у всьому місті, міг би поставити під сумнів право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речі, щоб я потім не забув, – він довірливо схилився над Ігорем і перейшов на тихе, приватне туркотіння, – я переговорив з бухгалтерією. Після закінчення репетиції можете підійти отримати аванс…
– Дякую! – Ігор не зумів сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно і пафосно. Режисер довірчо поклав йому руку на плече:
– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усіх розставлю так, як бачу на початку дії. Так, ви, Ігоре, ходіть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першій частині будете не Едіпом, а тим пророком…
– Оракулом… – поправив режисера Кушнір.
– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.
– Де я стою? – запитав старий, повільно піднімаючись на сцену.
– Ви?.. Ви зараз не стоїте, а виходите з-за лаштунків. А ви, Ігоре, ви чуєте мене?..
– Так, чую, – відгукнувся Ігор.
– Ви в цей час відтискаєтеся від підлоги. Це буде символізувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумієте?
– Розумію… – знову відказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.
– Так ось, ви тут, на краю, лежите і відтискаєтеся, відтискаєтеся, відтискаєтеся… До речі, скільки разів ви можете відтиснутися?
– Не знаю. Разів двадцять, може, тридцять.
– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете відтискатися не до повної знемоги, а так, разів по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всіх на сцені. – Чекайте! Пророкові потрібен поводир! Адже він сліпий! Він же сліпий, так, Семене Марковичу?
Кушнір кивнув з протилежного краю сцени.
– Тоді справді потрібен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходіть сюди! Станьте біля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..